Цілунок янгола

Ти до мене прийшла, ще Різдво не набралося сили.

Наливалися зорі таємничої ночі єством.

Подивилась ув очі, спитала моя яснокрила:

«Чи побачу сьогоніч про Матінку Божу я сон?»

 

Я уяви не мав, ти маленьке моє янголятко,

що Святвечір дарує такі відчуття неземні

та тебе пригорнув, огорнути, як може лиш татко:

«Ти побачиш, дитинко, це диво сьогодні у сні.» –

 

І відчув на щоці я легесенький доні цілунок,

і відкрилося небо, і в серце любов полилась…

Це Різдва, безперечно, у світі найкращий дарунок.

Зичу щиро усім таке щастя відчути хоч раз.

29.12.20р.

Новорічне

І прийде скоро рік новий… І що?

Ми хочем – змін, мінятися не хочем,

«перебинтуємо» проблеми скотчем

і запитаєм: «Господи, за що?».

 

А він лише руками розведе,

почухає потилицю і скаже:

«Чи може білим снігом стати сажа?

Якщо є скотч, то на іще й WD*…».

 

Наклеєні сніжинки на вікні.

Оце і все на що зима прихожа.

Себе питаю: «Та хіба ж так можна?

Хотіти змін, а змінюватись – ні! ».

28.12.20р.

* WD – (веде – 40) така ж

незамінна речовина, як і скотч.

Осіннє

Омріяна осінь устеле дороги листвою.

Дозріють на гілці останні шипшини плоди.

Клубляться тумани парним молоком над рікою

та бабине літо поверне тепло у сади.

Ще рано чекати на перші, пухкі заметілі,

що вибілять землю неначе до Пасхи хати́.

А перші птахи́ вже у теплі краї відлетіли.

Щасти тобі, пташко, в небеснім шляху до мети.

Осіння пора, я не можу тебе не любити.

Ти струни найтонші розбуджуєш в сплячій душі.

Настала пора їй покинути прихисток скиту,

красу змалювати осіннього лісу й дощів…

28.12.20р.

 

Грудневий дощ

 

Січе весь день холодний дощ,

не має грудень інших свідчень.

Стоять ялинки серед площ

не за горами – місяць січень.

Чи розлюбила хуга нас?

Куди пощезли снігопади?

Хоча б сніжинку про запас.

Сьогодні ми були б їй раді…

25.12.20р.

Новорічна суєта

Війна. Вона торкається не всіх.

За Миколаєм час корпоративів.

Здавалося бухну́ти і не гріх,

розбавити коньяк дешевий пивом…

Танцюючі дівчата на столі,

вже нетверезі, але ще не голі,

інтим і перегар у сірій млі…

А там – війна і смерть у чистім полі.

А там ведуть дозор по секторам,

В святкову ніч киплять свинцеві зливи…

Лишень спитати хочеться, а вам

було чудово на корпоративі?

23.12.20р.

Коротко про нас

 

Такого не бувало ще ні разу.

Ох, наша влада дбає про людей.

Прийшла платіжка за доставку газу!

Та це, здається, ще не апогей.

 

Сусід в одних трусах побіг по дрова…

Готує харч у грубці на плиті.

За місяць чек в руках тримає знову:

вживання – нуль, доставку – оплати!

 

Пішов шукати правди до сільради.

Бо труби ж за свої тягли до хати!

Отримав штраф. Без маски тут не раді.

Тепер собаку треба продавати…

22.12.20р.

Розпука

Мені уже не вистачає злості.

Пусту кабзу* тримаю в кулаці.

При владі гопота із 90-тих,

що звикла до паяльника в руці.

 

Людва чекає лицарського вчинку,

що дбати буде муж державний про…

Помріяли? Понюхайте тичинку.

Надбавка всім до пенсії – зеро.

 

На президента витрати зростають

і поліцаям збільшили бюджет…

Тому виною – шакалина зграя,

чи може власний наш менталітет?

 

Не маю навіть сором чим прикрити –

старі шкарпетки, з діркою труси…

А марнотрати лізуть до корита,

Ну, що сказати… Господи прости!

21.12.20р.

Вона

Дивилася у білу заметіль

і відчувала цю блаженну втому

легкі (у грудях) колотнеча й біль…

Та все одно на це вікну німому.

Сплили літа за горизонт землі.

Та не за ними неземна ця туга.

Із нею разом на холоднім склі

сльозу лишає новорічна хуга…

На рік новий лишилися удвох –

вона і відчуття гіркої втрати.

Такий сумний, життєвий епілог.

Бо хто ще так зуміє покохати?

Лунає привітання звідусіль,

і феєрверків грім… сьогодні – свято.

Її ж забрала біла заметіль

до того, хто уміє так кохати.

20.12.20р.

Миколайчик

Коли яріє сну солодка мить,

тяжіє ніч і відчуває втому,

обнявши ведмежатко доня спить…

Святий, заходить, Миколай додому.

 

Із рукавички дістає скарби,

а там всього за рік не перебрати…

Нехай бажання збудуться, аби

маленьке серце відчувало – свято.

 

Я хочу зріти блискітки очей

і чути сміх дитячий звідусюди.

Хіба не ради ось таких речей

нам треба жити на планеті, люди.

19.12.20р.

Один сезон

А що зима? Лише один сезон.

Нехай собі минає, обминає…

Люблю цей білий, неповторний сон,

чекаючи весни із водограєм.

 

А що мороз? Минуться холоди.

Хай серце не сумує за осонням.

Блищать бурульки ніби зі слюди

та гріються птахи на підвіконні.

 

Все збудеться, ти тільки не спіши,

бо казка є у світі, точно знаю!

вона торкнеться серця і душі…

А нині час попити просто чаю.

18.12.20р.

Коханці

До нього вона йшла мов на причастя,

торкнутись губ, можливо це востаннє.

До дна допити свій ковточок щастя,

який здавався істинним коханням.

Лягала тихо поруч і мовчала,

дивилася в його байдужі вічі,

а серце розтинало гостре жало

і забаганки сексу чоловічі…

А потім був накатаний сценарій:

сама ішла крізь заметіль до мами,

а він вертався не лякавшись кари

де благовірна ждала із синами…

До нього вона йшла мов на причастя…

Та хіба стане чиєсь горе – щастям?

17.12.20р.

Борімося

Душі не втішити. Віками

Дніпрову воду п’ють кати.

А ти, козаче, собі йди

із безнадійними думками

до нездійсненної мети…

 

Зе́млі поспродують юдеї,

тобі дістанеться – ярмо,

з полів поцупили зерно…

Та що поробиш, як плебеї,

а тим, відомо, все одно.

 

Твою сестру тягають ляхи,

Брати – прислужники Москви –

зреклися віри й булави…

А ми з тобою – гайдамаки

Чумацький шлях нам – корогви.

 

Борімося і вражой кров’ю

омиєм України схід*

щоби північний наш сусід

аж від Карпат до Приазов’я

зачувши наших коней блід.

15.12.20р.

*України схід – маю на увазі підняття Української державності (хоч можна і так, як подумалося).

З дитинства

Червоногруді снігурі присіли на бузок.

Як хочеться узріти їх іще хоча б разок.

 

Угледіти в кутку вікна: ялинку, сані, став…

Що рук не покладаючи мороз намалював.

 

Хатинка, може і стара, стояла на горі

та пам’ятаю, як вітри гуділи в димарі.

 

Як тьохкав у морози лід по сивому Дніпру.

Казала бабця: «До весни вже повернув Перун…»

 

Було лякав мене на смерть сича вечірній зойк…

Як хочеться вернутися туди іще б разок.

13.12.20р.

Солодкий гріх

Чи гріх тебе любити? Звісно – гріх.

Стікає час за браму горизонту…

А ти зоря земних моїх доріг.

Та з кожним днем воріт чіткіше контур.

 

Минають дні. Складаються в роки,

життєвий досвід посріблив волосся.

Долоні дай торкнутися щоки,

бо саме з цього все і почалося…

 

Чи я люблю? А що таке любов?

Ніким не знана формула кохання.

Хай лебедина пісня лине знов

у нас вона і перша, і остання.

12.12.20р.

Лабух

Хіба наша країна – потаскуха

з німецького, дорослого кіно?

Цей вираз і донині ріже вуха,

здається, що пробила шмаркля дно.

 

Штани нацуп, бо хоботка застудиш,

твоє уміння грати – то не хист

і з розміру чомусь глузують люди

та, певно, ще й обрізав, «піаніст»!

 

Є речі до мистецтва несумісні.

Чи правда зможеш зрозуміти те?

Купив би краще ти сосиску в тісті.

Вітчизна українцю – то святе!

10.12.20р.

P.S. Шановні поціновувачі «таланту» В.О.

перед тим, як кинути камінця вкажіть,

де я написав неправду.

У саду

Світять зорі холодні мов небо,

але снігу не видно, нема.

Поміж висохлих з осені стебел

не квапливо гуляє зима.

 

Йде стежками замерзлого саду,

ледь торкаючи квіт хризантем

і віншують її зорепади,

не садочок, а справжній Едем.

 

Не злякати б зимової феї.

Така тиш. Навіть вітер геть вщух.

І нарешті: у світлі алеї

до землі полетів білий пух…

09.12.20р.

* * *

Істинні викрутять руки,

правду загонять у кут…

Він підгодовує крука,

вбивства відроджує культ.

 

Вітер шанує північний

з ним прийдуть холод і тьма.

Це росіянин етнічний –

смерть йому ніби кума.

 

Чистить ночами кастета,

точить сокиру та ніж.

Біля тирана портрета

хочеш рубай, хочеш ріж…

 

Мріє про кров, щоби ріки,

горе велике, без меж…

Знову моральні каліки

прагнуть війни та пожеж.

 

Стишся, кровавий месія,

гаспида вірний слуга.

Бо запалає й росія…

Знайдем й тобі ланцюга…

07.12.20р.

Перехожа

 

Награється – кине.

Не радій думками.

Запізня година

краще йди до мами.

На красу дівочу

не шукай пригоди.

Як би не наврочить

до твоєї вроди.

Від гріха подалі

заховайсь, перлино,

ну, які печалі?

Пізня вже година…

05.12.20р.

Все буде добре

Все very good*, мій брате, охолонь!

Чи варто в бій іти за Україну?

Простіше, мабуть, здатися в полон

і бити чолобитну на колінах

й лизати ноги сівшому на трон…

 

Чи буде так? Вирішувати нам.

Чекаємо звитяги, чи поразки?

Земний уклін новітнім козакам,

що не повірили в новоросійську казку,

я дякую, бійці, довіку Вам!

 

Не треба нам юродивих* «братів».

І знаю точно, – правда переможе.

Хай буде все, солдате, як хотів…

Йдете у бій? То бережи Вас Боже!

04.12.20р.

* Very good (англійське) – все дуже добре.

   Юродивий – психічно хворий, божевільний.

Свято після свята (або друге грудня)

Вітаннячка скінчилися і ми

буденно стріли перший день зими…

 

Здавалося б далеко не малята

ні настрою, ні снігу, але ж – свято.

 

Давай, друзяка, діставай коньяк,

без двох тварин святкується ніяк.

 

А ми з тобою наче – янь та інь…

Вживаємо удвох, як добрий кінь!

 

Назавтра буде тільки ах та ох

і краще б я учора був би здох…

 

Не трапилось на ранок в житті дива,

виною, мабуть, стала банка пива.

 

Візьму я завтра сала та млинця,

а ти купи горілки та винця…

 

Посеред тижня у робочі будні

Зустрінемо давай і друге грудня…

02.12.20р.

Державне свято

Привіт, підвищення тарифів!

Ой, зимо-зимонько, - йди геть!

Бо "слуг народу" труд сизифів

віщує Україні - смерть.

 

Чомусь мандраж бере не трішки.

Чи плакати, чи навпаки?

Від комунальної платіжки

розвінчуються враз казки.

 

А, які вишукані гасла

на вибори чекали нас:

Народу збільшить пайку масла...

Та ціну збільшили на газ.

 

І не дивує ані трохи

брехня провіщена людьми.

Бо коли влада минелохи

то лохи, звісно, будем - ми!

12.01.20р.

Святвечір пам’яті

Святвечір пам’яті. Молись.

Нехай свіча не затухає…

Ми пам’ятаєм, як колись

країну, що назвали – раєм

звели нещасну до біди,

у горі чорному втопили…

Лишились в урвищі сліди

одної на село могили –

у ній свій спокій віднайшли

кому не було чого їсти,

не змити вам тої хули –

трикляті вбивці – комуністи.

Їх не оплакували, ні,

скидали голими у до́лу*…

І хоч жаскі минули дні,

я вам не вибачу ніколи.

Проси, свіча, за души їх,

благай за кожну перед Богом!

Забути голод – страшний гріх.

Я поминатиму їх словом…

 

На свічці віск краплинами усох.

Біля вікна ми плачемо удвох.       

29.11.20р.

*Дола (діл) – яма для мерця.

Устеріки лиховоддя Черемошу*

Дивлюсь на виток Черемошу

в його розбурханій красі…

Та крізь води незмірну товщу

каміння чую голоси…

вони скрегочуть про негоду,

яка накоїла біди,

благаючи одне в народу:

«На берег річки не іди!»

Але хіба той глас почують?

Ріка змиває береги…

Кричить каміння людям – всує.

А тут пів кроку до біди…

28.11.20р.

Устеріки лиховоддя Черемошу* – село у Франківській області Устеріки де бере виток прекрасна річка – Черемош, сам там я пережив (за словами місцевих)

найбільший паводок який був на цій річці.

З людськими жертвами, з руйнацією мостів та доріг…

* * *

Вечір згорає у присок*,

легіт знімає утому

і аромат кипарису

шириться швидко по дому.

Накинь кошулю* на плечі,

хай зорі тебе зігріють.

Були у словах предтечі

ілюзії та не мрії.

Серце веде не в оману,

б’є дрижаками у тілі.

Ну ж, пригорнися, кохана,

у наготі люди смілі…

27.11.20р.

*Присок – попіл з жаринками.

  Кошуля – сорочка.

Листо́пад душ людських

(до дня пам’яті жертв голодомору)

 

Вперше земля не пахла землею
і вперше від неї тхнуло…
З дерев погризли залишки глею*,
на продаж тягли баули…

 

«Ой, дайте мені хлібчика трохи,
діточкам треба щось їсти.
Двоє вчора померло в Явдохи…
Не гигочіть, комуністи!»

 

Вперше смерділо вариво тіла
людського вночі по селах,
а влада безкарно сатаніла -
історія  перемеле...

 

Історія може. А пам'ять – ніколи!
Усоте вас проклинаю!
За те, що спустошили наші стодоли,
кати Вишгородського краю.
25.11.20р.

*Глей – загуслий сік фруктових дерев.

 

Омріяна любов

А на душі так любо

і щастя через край.

Дай поцілую губи,

спиваючи розмай…

Таке палке кохання

буває раз в житті.

Ти перша і остання

у сонмі почуттів.

Колись почув у тиші

Амура тятиву –

пишу відтоді вірші,

як я тебе люблю…

25.11.20р.

Сучасні цінності

Олжа, здається, нині у ціні.

Нещирість – смуток засіває в серці.

Країна потопає у війні,

зійшлися воля і неволя в герці.

 

Була надія: зломимо хребта

корупції – заживемо, панове!

Чи вдача нині в козаків не та?

І все частіше вдома плачуть вдови.

 

Як важко залишатися людьми

і крає моє серце за Державу…

Весь світ за – Україну! Ну, а ми?

А ми дідівську пропиваєм славу.

23.11.20р.

Українка

Про що твоя печаль, осіння жінко?

Ще гріють серце спогадів перлини

і тягнеться в минуле павутинка

твоє дитинство родом з України…

 

Розділене усе на до і після.

На Батьківщині вже рідні немає

і тільки пам'ять – материнська пісня

ніколи в твоїм серці не змовкає…

 

Ти не забула запах косовиці,

як смачно пахнуть українські трави…

Коли побути хочеш на одинці

такого слова рідного – От(т)ава*…

 

Тебе пригорне пам'ять наче мати,

не поспішай, побудь іще хвилинку

нікому не дано того пізнати –

про що твоя печаль, осіння жінко…

21.11.20р.

*От(т)ава – столиця Канади і трава,

що виросла на місці скошеної в тому ж році.

Сплюндрований Майдан

(до річниці Майдану)

Заплач сьогодні, небо, більше ні́кому.

Чи ще Нігоян та Жизневський на місці?

Ми навіть не в змозі поставити кому,

по трупах Майдану прийшли – реваншисти.

Зуби оскалило зло непокаране.

Виродки знову в погонах та мантіях…

Думали – виборем, сильними станемо…

Награлись, панове, у демократію?

Все починалось: «На хліб не намажете…» –

Як файно «ТБ» годувало борщами…

А мова стає все більше зневажена.

І пам'ять Майдану спаплюжена нами.

21.11.20р.

Під смітником

Життя пропити легко, навіть дуже.

Сідай но, поговоримо про це.

Немає щастя в оковитій, друже,

горілка ні від чого не спасе.

У тебе теж колись була робота.

Чекали діти новорічних див…

А ти котився з друзями в болото

і змій зелений безпробудно пив.

Була мета, а нині вона скресла.

Ні дому, ні роботи, ні сім’ї…

Ти виборов перепустку до пекла –

немає, друже, істини в вині.

20.11.20р.

 

Казка пізньої осені

Закликає осінь до зими: «Не спіши!

Тобі ще на морози ча́су буде.

Геть заморозить різнобарв’я грудень…

Сьогодні змерзлі дай зігріти комиші.»

Гойдає вітер сонний очерет.

Тумани проростають в срібний іній,

і ранок хоч холодний та осінній

іде між павутинок еполет.

Я навіть ворухнутися боюсь,

щоб не злякати чарівну цю казку.

Ще пі́сні не співала перша пташка.

І раптом гілка під ногою – хрусь…

19.11.20р.

* * *

Ранок дарує надію.

Він чистий, як вимите скло.

Першому снігу радію,

вдивляюсь в оновлене тло…

Місто моє ти – прекрасне!

У сизій, ранковій імлі.

Як просинаєшся вчасно,

глянь, скільки краси на землі.

18.11.20р.

На морі

Вечора упала пелена,

місяць розкидає кволо зорі,

випити духмяного вина,

хочеться на узбережжі моря.

День сьогодні видався жарким

(я таких давно не пам’ятаю),

що поробиш? «Лиса бухта». Крим.

Закуточок схованого раю.

17.11.20р.

* * *

Україно, подаруй надію

твоя мова – квітка польова.

Поетична думка не тьмяніє,

не вмирають – рими та слова́.

Важко залишатися естетом

у смутні, знедолені часи.

Коли вибір став межи поетом

і шматком гнилої ковбаси.

16.11.20р.

Пегасик і піїт

І

Рже пегасик із «труда» поета:

«Свідок Бог, я диктував не це!»

В описі коханої портрета

вийшло перекошеним лице.

Як тепер дивитися ув очі?

Думай сам, піїте, ти – глухий!

Плоскогрудий в тебе стан дівочий,

Ну і трішки де-не-де – кривий.

Рими дієслівні шкутильгають,

розміри гуляють взагалі:

«Як в копита ухоплю нагая,

буде мало місця на землі!»

ІІ

Дістаю із зашморгу Пегаса…

Finita la commedia. Слабак!

Лошака піїт довів до сказу.

Ну, а сам – бухати у кабак.

Із вином міцні приходять музи.

Кажуть ще й такі, що Боже мій.

А коняка з крилами – обуза,

інша тема то «Зелений змій»!

Наллємо по повній і повторим,

Хай сідає муза на плече,

бо у нас із нею спільне горе…

Що заснула? Наливай іще!

І коли в очах від спирту ясно,

ти не говори дурні мені!

Людям напишу слова прекрасні:

«Лох – Пегасик! Істина в вині!».

15/18.11.20р.