Дві дати

Нам загадку небо відкрило,

де вітер гуляє планетою,

там душу закутали в тіло

й лишили між Стіксом та Летою.

 

Підгледіти – заборонено,

що там за рікою й до неї що.

Чи небозвід плаче зорями,

чи сивіють скроні, чи це – сніжок?

 

І вибору в нас не багато.

На дзиґарях – час – коло замкнено.

Щорічно святкуємо дату…

А їх тільки дві є на камені.

30.12.21р.

Підсумок року

Скумбрія – по вісім, гречка – по дванадцять

ось вона – країна мріяного щастя!

 

Нащо нам у Польщі яблука збирати?

Треба від громади йти у депутати.

 

Буде, що поїсти і мені, і рідним

українські люди не такі вже й бідні.

 

Як доставку газу проковтнули мовчки –

осісьо нові вам штрафи на грибочки!

 

А за чверть дванадцять ждіте нагороду:

привітає челядь – вошдь – «слуги народу».

Чекайте!

31.12.21р.

Нижче плінтусу

Дівчинці з ескорту зараз не до сну.

Хоче під ялинку, може і сосну –

 

новорічне древо в кожного своє.

Буде тобі щастя коли гроші є.

 

Як нема готівки це ще не фінал,

бо кабзу приймають й через термінал.

 

Можна, як завгодно! А, як хочеш ти?

Наголос де ставить: вве́сти чи ввести́?

 

Стало веселіше? Сажу чесно – ржу!

Проковтнуло стадо ще одну олжу…

 

Клерком дуже важко в білім світі жити,

якщо представляєш органи освіти.

29.12.21р.

Яка вона Українська зима?

 (з народного гумору)

 

В плем’я Ігбо нині свято. Хоч немає клубу

Абідемі зустрічають із дипломом КНУБА.

 

Вождь цілує його в губи, обніма мов сина:

«Розкажи нам, любий Абі, що то – Україна?»

 

Він почав про борщ і сало, про часник й горілку

і консьєржку тьотю Бейлу (хвайну українку).

 

А, як буйно квітнуть вишні чи горять діброви

ліпоту цю змалювати не вистачить мови…

 

– А зима яка буває в тій півкулі, друже?

– Як зелена, ще нічого, а – біла не дуже!

28.12.21р.

Шоу-бізнес і політика

Ну все. Капут. Пакуй валізи, –

на дерево корова лізе!

 

Питаю: «Нащо ти? Куди?

Спинись подалі від біди»!

 

А вона вище пхає тіло

щось, каже, яблук захотілось.

 

«Та ну, тварино ти дурна,

нема тут яблук це – сосна»!

 

Вона ж зітхнула: «Отакої,

а я взяла їх із собою.»

 

В політиці у нас все так –

кожній корові свій – ніштяк.

27.12.21р.

Котики

Коли весна ще дихає морозом

і переддень укутує в льоди,

на березі пухнасті верболози

чекають сонця в крижаній воді.

Хай холодно, а котики – розквітли.

На ранок задимляться димарі…

Напитися гранатового світла,

їм хочеться удосталь на зорі.

Ще будуть і бурхливі снігопади

й співатимуть розталі ручаї…

Але сьогодні вони сонцю раді

та вигрівають кожушки свої.

26.12.21р.

 

Десь за містом

Ця краса: падолист, падосніг…

І повітря незаймано-чисте.

Повертаюся тільки у сні

у бридке та прокурене місто.

І угледівши змову оман,

смог авто, суєту автобанів…

Утікаю в осінній туман,

тут рукою подать до туманів.

Не шукайте мене на зорі

де поля до свободи охочі

й призивають мороз снігурі

та наповнені зорями ночі.

25.12.21р.

Ціна миру

Ні прізвища, ні імені, ні дати…

Така ціна у миру в Україні.

Ти невідомим, братику, солдатам

поснув у тім бою. І спиш понині.

 

Тебе чекає горем вбита мати,

вдивляється крізь шибу на дорогу…

Вставай, ходімо, досі вже лежати,

утри з її очей роси вологу.

 

Дай обійняти найрідніше – сина!

Хай просвітлиться небо понад вами

і розквітає мальвами хустина,

і поле не заходиться громами…

 

Усе на світі буде – Україна!

Що Ти лежиш, як не про тебе мова?

Вставай, пішли, чекає мати сина…

Ні імені, ні прізвища… Лиш номер.

24.12.21р.

Надир

Вийди цьогоніч надвір,

скипню послухати скрегіт.

Зимно. Панує – надир.

Тільки вогню обереги

можуть розсіяти тьму

в коротку, зимову днину

я розумію чому,

ватру так любить людина.

23.12.21р.

Дитячі мрії

Казка вкладається спати,

лялька заплющує очі,

доня чекає на тата,

гостинчика дуже хоче.

Вітер крупою засіяв

і зирить у шпарку повня…

Донечка має надію:

стрінеться зайчик сьогодні

та передасть їй окрайчик,

іграшку й щось солоденьке.

Любить дітей сірий зайчик.

Спи. На добраніч, маленька…

21.12.21р.

Миколай

Миколай йшов сьогодні окопами

і тужливо так стало йому,

називаємось ніби – Европою,

зупинили московську чуму.

Не просили нічого у дідичів

ці потвори – глухі та німі!

І буржуйки в землянках, і світочі

резервісти робили самі.

Не багато благаю у Господа.

І на серці не маю олжи.

Миколаю, молю тебе, досвіту

Ти солдату життя вбережи.

19.02.21р.

 

Білі лелітки

Білими лелітками надії

на сирі та сірі береги

посипає перший сніг завія,

грудню повертаючи борги

за короткі дні та ночі довгі,

за туманів недопитий рай,

ти по небу, Місяцю, не човгай

і леліток білих не лякай.

18.12.21р.

Втрачене кохання

Пробач мені незграбність моїх слів,

якісь не зовсім вмілі компліменти,

що не сказав всього чого хотів

і був тоді чомусь занадто впертим.

Розділить час усе на після й до.

Розставить всі крапки над «і» та тільки –

не буде винуватим з нас ніхто

й не спинять біг годинникові стрілки.

І попливем рікою самоти.

Нас понесе потік розчарування.

Де слово залишалось до мети,

не проросте ніколи вже кохання.

17.12.21р. 

 

* * *

Доля – ромашкою,

вітер на пласі,

чай пахне чашкою,

йде біомаса:

душі юродиві,

камінне серце,

горе народові,

що випестив все це.

14.12.21р.

Така наша віра в Бога

Беріть мечі, брати ортодоксальні,

за віру в Бога треба лити кров!

Убийте немовля в опочивальні,

руйнуйте стіни ворога церков,

насилуйте жінок, дівок – у рабство

вони іще послужать вам – ого!

Вперед! У бій! Вельми шановна паство:

один за всіх і всі за одного!

Нічого не змінилось за сторіччя.

Картина маслом на печальнім тлі

Насилувати – справа чоловіча.

Така в нас віра в Бога на землі.

12.12.21р.

Поезія дощу

Розбираю на цитати дощ.

Ось вона – поезія від Бога.

Чую в кожній краплі силу прощ,

що відлунням долітає з площ

і знаходжу ліки від знемоги.

 

Прийде час під хвищу ми заснем.

Кажуть у негоду краще спиться.

Із душі не випалиш вогнем,

слів мені нашептаних дощем…

Бо вони тверді неначе криця.

 

Хай сьогодні буде досхочу

і романсів дощових й сонетів…

Я печаль із серця відпущу,

бо люблю поезію дощу

й не стрічав сильнішого поета.

11.12.21р.

Груднева негода

Грудневий дощ. Дерева скрижаніли,

налипло льоду сірого на все.

І божий день втрачаючи надію

від зливи захололої трясе.

Пташа шукає прихистку. Та марно.

Нема ніде. Холоне білий світ.

Довкола зледеніла буцегарня.

Куди не кинься всюди: лід, лід, лід…

09.12.21р.

Катавасія

Де орієнтири? Де ті маяки?

У столиці дядько, в полі – будяки…

 

Без вини ніхто вам не наллє вина,

кажуть, що на кашу краще бузина.

 

Не шукай задаром відповіді: хто –

помість Миколая прийде дід Піхто…

 

Важко розібрати істина тут де,

а яка ж різниця – ложить чи кладе.

 

Не питайте Мойру вихід це чи вхід.

В лабіринтах долі всі кути глухі.

07.12.21р.

Повня

А, що приховують сніги?

Не розбереш крізь морок ночі.

Комусь можливо до снаги

дивитись повня, як регоче

і проливає світ без меж,

і витоки стають ясніші…

Було я любувався теж

красою місяця у тиші.

06.12.21р.

Живодерня

                (моїм колишнім друзям Миколі та Івану

                (Срібновіту) Терновим  присвячується)

Дивився кінь хазяїну услід

і розумів, що вороття не буде,

так зраджувати вміють лише люди.

Отримав гроші й рушив до воріт.

На прохідній поскрипував ліхтар.

І смертю тхнуло вмерле товариство.

А за парканом пахкотіло місто…

Та це була дорога у тартар.

Сховав купюри м’яті в кунтуші,

За спиною розправив чорні крила…

І пивом запивав своє безсилля.

Що ж відчував він у своїй душі?

05.12.21р.

Людська формула добра

Усі шукають формулу добра.

Мужі учені і ченці у скитах.

У кожного таємних безліч справ…

Якщо підгледиш, буде тебе вбито!

Допитливих добро не терпить більм.

Так історично склалося наразі –

на вогнищах жерці палили відьм

і билися в церковному екстазі.

Добро і нині потребує жертв.

Король прийшов на трон по трупах свити.

Попідруч йдуть завжди життя та смерть.

Чи добрий ти, як не спромігся вбити?

04.12.21р.

* * *

Давай почнімо з чистого листа.

Вже підросли посаджені дерева.

І пустослів’я сохне на вустах.

Чи є в таких словах тепер потреба?

Здається ні. Ми їх переросли.

Міцніші стали доленосні линви.

І меншає поміж серцями мли.

І не такі страшні життєві зливи.

Тільки любов націй землі свята.

Давай мені свою долоню в руку.

Час відновити згарище моста.

Й пройти удвох життєвим віадуком..

Давай почнімо з чистого листа.

03.12.21р.

Ну, з покращенням!

Ярмо собі накинули на карк

і тягнем балагулу* з балаганом…

Тепер країна швидше – зоопарк

з її давно сплюндрованим Майданом.

Хотіли краще? Та пішло не так.

Втрачаємо країну і свободу.

У «слуг» нарідних, звісно, все ніштяк –

для виборців товчуть у ступі воду.

Покращення не омине тебе!

Воно для всіх ти хочеш чи не дуже.

Воно, як хліб, як небо голубе…

Ну, а тепер іди у стійло, друже.

02.12.21р.

*Балагула, -ли, ж. 1) Крытая дорожная повозка, на которой ѣздятъ евреи. Левиц. І. 504. 2) Еврей-извозчикъ на такомъ экипажѣ. 3) Въ юго-западн. краѣ: народникъ изъ польскихъ помѣщиковъ 1830 — 50 гг., членъ особаго народническаго общества въ то время. (словник Грінченка)

 

Голодний 1932

Як яблучко біля яблуньки

впало дитя біля матінки –

тулиться до землі: «Забери мене!» –

Не грішними народили нас.

До влади прийшов «робочий» клас…

Біда не омине. Ой, не омине!

А дитинча немите, босе

безхліб’я ще не знало досі

воно ніколи. Ой, леленько, ой ле…

Із голоду помре у муках,

нема ні бульби, ні макухи

навіть лободи… Життя настало зле.

У вовчу скинуть його яму,

а поряд мертву кинуть маму

худесеньку, мов стебло…

Як яблучко біля яблуньки

впало дитя біля матінки

й зерняточком проросло…

29.11.21р.

Пам'ять

Вона свічу тримала у руках

та сили не було уже у плоті

і душу краяв непомірний страх,

і пам'ять тихо билась у цейтноті…

 

А вітер дув сильніше, сатанів,

ятрив невиліковні серця рани…

Пливли обличчя в спогаді катів

котрих нема і ще живих тиранів

які в могилу скинули братів,

які батьків згноїли у Сибіру…

І тільки дзвін поміж хрестів летів,

здавалося у лігвище до звіра.

 

Окрайчик хліба рідним принесла.

Поклала на могилку снопик жита…

Тут з голоду померлих пів села.

А їхніх вбивць лишила доля жити.

27.11.21р.

Суцільна несправедливість

 (з народного гумору)

 

– Така сумненька пані.

Налляти Вам вина?

Ну й що, що ми не знані

ото вже дивина!

Повідайте печалі,

розказуйте жалі́…

Чи ми не зустрічались

раніше на землі?

 

– Та, що тут говорити

печаль в мені одна

усім дарують квіти,

а я ще не жона!

Як жити мені далі?

Якийсь в нас дивний люд!

І пробують, і хвалять,

а заміж не беруть.

28.11.21р.

Переболить

Чи зможете душу спустілу

втиснути стисло у вірш?

Кохання коли відболіло,

його не шукайте більш.

Не рвіть непокірливі коси,

це не полегшує щем.

Тихенько заридає осінь

заледенілим дощем.

Хай вітер вимірює броди

помежи шуги калюж…

Надто дивна людська природа –

вбивання ослаблих душ.

26.11.21р.

Поетична отрута

Коли з пера стікає трійло

в цнотливість чистого листа,

як спати можеш ти спокійно,

розп’явши слово мов Христа?

 

Осиновий загнавши тибель,

мерщій ховаєшся в кущі –

відсвяткувати час погибель

безвинно вбитої душі.

 

Не сумнівайся, не воскресне

умертвлений тобою плід.

Та чи заплаче піднебесся

хоч раз один на сотню літ?

 

Ні, не заплаче, збайдужіло

і, мабуть, це не від добра.

Убили душу, вбийте тіло.

Вже й трута скапує з пера.

21.11.21р.

Чари кохання

Тиха ніч. Та холодна.

Роси впали на луки.

Як запахли сьогодні

ревні трави розлуки,

захиталося небо

і земля під ногами

нагострили нетреби*

шпичаки поміж нами…

Чи сичі засичали,

чи відьмак поряд крекче?

Оминуться печалі,

на жакета на плечі…

20.11.21р.

*Нетреба звичайна – колюча рослина.

Напередодні

Хто вас, галактик зернятка,

в небі нічному посіяв?

Цяточка, цяточка, цятка…

Мов зорепадів завія.

Чуєте голос предтечі?

Світло пощезло із вікон.

Дивно сьогодні Святвечір

рясно устелений снігом.

Йде коляда до порогу,

сіє на долю, на щастя…

Небо народжує Бога,

людям дарує – причастя.

І таємниці опону

трішки відкриє нам легіт…

Душу звільняють з полону –

ночі безмежні, як всесвіт.

17.11.21р.

Така ця ніч

Пройдусь простудженим Дніпром,

нап’юся з нього світла повні,

яка чудова ніч сьогодні

хмелить морозом, як вином.

Льоди ще не скували вод.

Але ось-ось. За мить. І буде:

на видноколі місяць грудень

в нім сніг закрутить хоровод

й деревам вибілить чуби,

вони тому безмежно раді…

А я шукаю зорепади.

Не можу спати, хоч убий.

Під ранок паморозь легка

торкнеться стебел очерету

й слова привидяться поету

і занотує їх рука…

14.11.21р.

Останній лист

Листа забуду на скамниці.

Хай дочитає його вітер.

Нема між нами таємниці

згубила сутність силу літер.

Тепер вони не мають сенсу.

Запахкотіло передсніжжям.

На зиму, осене, не ремствуй

на захололім роздоріжжі.

13.11.21р.

Будьте пильними

Тихенько ходить заздрість між людей.

Вивідує до кого завітати.

Де радість і дитячий сміх у хаті –

гіркі поллються сльози із очей.

Де є кохання – ревнощі зростуть,    

бо їй любов противна від утроби

і неміч для здорових є у торбі

(болячок назбирала цілий жмут).

Є все для всіх. Аби була біда.

Аби людей спіткало всюди лихо.

Тому вона і ходить тихо-тихо,

і підло собі жертву обира…

12.11.21р.

Вамп

Ти фарбуєш волосся

в масть далекого щастя.

Стала надто доросла –

пруг на лівім зап’ясті…

Це дорога до ліжка?

Каяття чи спокуса?

Ти – хижак, дика кішка

в вічнім пошуку мусу.

Солоденького хочеш?

Не боїшся, що знудить?

Тільки знай, що край ночі

вороття вже не буде.

10.11.21р.

Безсоння

Розбагатію на цю ніч.

Багатшим стану на безсоння.

Тікає сновидіння пріч

з очей моїх через долоні,

ніяк не втримати мені

на віях так до сну охочих

бажання плотські та земні –

узріти сон цієї ночі.

08.11.21р.

Батькові

На кухні зранку холодно і батько

затягне «Ватру»* й ватру розведе

і заспіває, загуде багаття,

і задимить на грубці де-не-де

та й перестане.

Різдво холодне. Кіт вбіжить до хати,

притулиться до батькових колін,

у чайнику перекипає м’ята

і тріск, цей незабутній тріск полін,

і це світання.

А на Дніпрі хрустить до свисту крига

і вітер сніг до неба підніма…

За кілька днів уже прийде відлига.

У пам’яті лишилася зима.

Й вона – остання.

07.11.21р.

*"Ватра" - марка цигарок.

Одного разу

Одного разу прийде осінь.

Ти не протився, це нормально.

Пожухне листя аномально,

берізки стануть жовтокосі,

дозріють грона винограду,

дощів і сонечка напившись,

в жовтневій, первозданній тиші

Оріоніди зорепадом

впадуть на землю ніби роси,

зіб’ється з часу древній Гринвіч

і розвернеться «Віз» на північ…

У тиху та красиву осінь.

06.11.21р.

Яблука у батьківськім саду

Ще яблука у батьківськім саду

обтяжують уже безлисті віти

це найсмачніші яблука у світі…

Але по них лише у снах іду.

Як хочеться зірвати хоч одне.

Дотягуюсь рукою та несила.

Гілля ламаю, мов пташата крила,

а темна ніч плодів не віддає.

Віддай! Прошу! Дитинства це плоди!

Я знаю кожне, яблучко на гілці!

І тільки вітер грає на сопілці…

Й дісталися не можу я мети.

03.11.21р.

Люди кажуть

Кажуть, що фей не існує.

Вигадка – феї пуста.

І не шукайте їх. Всує.

В плісенню вкритих містах.

Чуда не бачать дорослі

душі у них кам’яні.

Мовчки чвалають наосліп,

сірим обарвлюють дні…

Я ж фей торкаю за крила:

-         Здрастуй, красуне.

-         Привіт!

Доня мене научила,

бачити іншим цей світ.

01.11.21р.

 

Невпевненість

Він роздягав її очима,

складав букети ніжних слів.

Був толерантним, як мужчина

тому наблизитись не смів.

І на зупинці рано-вранці

чекав на цокіт каблучків.

Те, як вона горить рум’янцем,

угледіти потай хотів.

Та час копає вовчі ями.

Невпевненість – душі зола.

Він ждав на мрію свою днями,

але вона вже не прийшла.

31.10.21р.

В останню ніч жовтня

Жовтень сходить туманом,

мов парним молоком.

Сіє осінь оману

цілу ніч під вікном.

Вимальовує тіні

у промоклім саду

та вогнів мерехтінням

натякає: «Я жду…» –

Накидаю на плечі

в колір ночі пальто.

Час іти до предтечі

й не помітить ніхто.

Поміж неґури мряку,

повз недопалки зрад

ми гуляєм до ранку

із тобой, листопад.

31.10.21р.