Ходіть до саду

  

Мовчать задумливі сади,

поміж гілля гуляє вітер,

зове мене: «До нас іди,

морелеві погладиш віти.

Вона найперша розцвіте,

вдихаючи весни розраду…

Та зараз зовсім не про те,

до нас іди, ми будем раді.»

І покидаючи свій сплін,

іду до вранішнього саду,

бо знаю, що чекає він

та зустрічі безмежно радий.

25.02.22р.

Путінщина

Хай війна прокотиться по миру,

нехай правлять світом: біль і жах…

Сотворили нелюди кумира

і до рук своїх взяли ножа.

Їм сьогодні бозя не вказівка

(де насилля Бога не знайти).

На тобі прикладом від гвинтівки…

Щось не до вподоби? Ми ж брати!

Боже, вбережи від цього «братства»!

Бо де ступить лапоть москаля,

буде перегаром святотатства

до сконвіку гикати земля!

23.02.22р.

Каїни московські

А, що робити, якщо братом Каїн

самоназвав себе і вже прийшов з мечем?

Ховаючи за пазухою камінь,

кастет чи автомат, а може щось іще?

 

Хіба воно важливо? Аби – вбити.

Він любить страх дітей і розпач матерів.

Це все в собі зріднили московити:

жорстокість, ницість, зраду, дику лють катів…

 

Єднаймося, брати, в козачі сотні!

Уже не дивлячись на погляди й Богів.

Якщо свободу зрадимо сьогодні,

то завтра станем скопищем рабів!

22.02.22р.

Наша мова калинова

Читаю вірш і хоч сиди та плач.

Ти ж, певно, мітиш бути майстром слова!

Чи автор деградує, чи читач?

Та більш за все втрачає, звісно, – мова.

Як прочитаєш, хоч сиди та плач.

Ще й сходить лиш посіяна полова.

21.02.22р.

Знову втрати

Зажурилася зоря

на два береги.

Нема нині кобзаря –

тільки вороги.

Облітає при воді

із калини цвіт,

гинуть хлопці молоді

у розквіті літ.

Генде ворон закричить,

зареве Дніпро,

посивіє мати вмить

і згадає про…

Стріне воїна домівка,

дзвони в церкві б’ють.

Діти проведуть і жінка

ув останню путь.

21.02.22р.

Сірий ранок

Сніг сирий. Сіріє ранок

і стікає по вікну.

Це зима нам наостанок

відкриває таїну:

що їй буде журно в світі,

як дерева розцвітуть:

«Спокою немає в літі…»

от і хниче вона тут.

А яке мені є діло

до фальшивих її сліз?

І чомусь так закортіло

соку свіжого з беріз.

Хочеться кульбабок в полі,

громовиці в небесах

й зріти в чистім видноколі

райдуги барвистий стяг.

20.02.22р.

У чому наша провина?

Боги, Боги, чи ви готові

нові збирати врожаї?

Козачої Вам мало крові?

Навіщо вбитому раї́?

Невже Ви волею своєю

не в силі зупинити прю?

І над Вкраїнською землею

у кров заюшите зорю?

Нам не звикати. Це не вперше

до смерті зорити зіниць.

Та хай Кремля кривавий вершник

паде своїм обличчям ниць!

19.02.22р.

Історія провінційного містечка

– Чи Вам далеко?

– Через місто.

Дорогу світять ліхтарі.

А на акації намистом

мімози квітнуть в цій порі.

– Дозвольте поруч?

– Так, будь ласка.

– Ви чуєте хори зірок?

Отак народжується казка:

обруч йдучи за кроком крок.

Так непомітно, швидко-швидко

років пролине сіножать…

– Дивись, попереду, лебідко,

онуки радісно біжать.

17.02.22р.

 

Сага про камінь

Бабаї поховались у нори,

так морози лютневі тріщать,

чистим снігом вкриваються гори,

йде завія хребтами Карпат.

Застогнали від вітру смереки,

захитались та з місця ні-ні.

До весни наче вже недалеко.

Чи то може здається мені?

Поміж краків* старих бродить щезник*

і вишукує ягід шипшин:

ще з десяточок є, хоч померзлих…

Він у лісі самотній, – один.

До мольфара іти задалеко

та й немає уже відунів.

І струнку обійнявши смереку

попід нею навік скам’янів.

16.02.22р.

*Крак – кущ;

  Щезник – лісовик.

Провесінь

Буде казка для провінцій

зустрічайте гранд-митця.

Грає вітер на сопілці,

ще й від першого лиця.

Де бурчак, там баркарола

ну, куди ж їй без води?

Ще й вороні своє соло

увібгати тре сюди.

Одягається в намисто

білих котиків верба

і високе небо, чисте –

просинь ніжно-голуба.

Оживає все довкола,

прокидається від сну

і підставить спину поле,

як відчує борону.

Хай сьогодні диво-майстер

на краплинах грає туш

за вікном весна вже майже –

відзимки – бальзам для душ.

15.02.22р.

Недоеліта

Політична «еліта»

дорогий п’є коньяк.

Й дуже хоче навчити

без грошви жити як,

як цукерку дитині

не купити батькам

і, як горбити спину

нам, шляхетним рабам.

Де ж ти вольність козача

чи поснула в бою?

Чуєш, матінка плаче

за дитинку свою.

Як завиють гармати

посилаючи смерть…

Першими депутати

будуть драпати геть.

14.02.22р.

Бокораш*

Ти знаєш свою справу, бокорашу,

гірський потік невпевнених не любить,

ідуть плоти Прутом чи Черемошем,

тебе штовхає стрічний вітер в груди.

Біжить драба униз за течією

до Чернівців, а може й по Дунаю…

Хай Божа Матір ласкою своєю

таких у небезпеці огортає.

Народжує Гуцульщина сміливих,

не кожному підкориться стихія.

І неважливо у жару чи зливу

сплавляти ліс лиш бокораш уміє.

13.02.22р.

*Бокораш – людина, що керує

сплавом лісу по гірських річках.

 

Зрада

Як загірчить кохання на губах,

у грудях серце збайдужіле згрубне…

Десь одиноко заридає птах

у його зойку безпорадність й жах.

І тільки кров пульсує в скронях бубном.

 

Немов іще запитує: чому?

Хоч відповіді з нас ніхто не знає.

Де пломінь почуттів рине в пітьму,

ми тишу не порушивши німу,

йдемо у різні боки небокраю.

13.02.22р.

Кожному своє

На тему: що в нас на обід –

найкраще розбирався кіт.

 

Можливо через це його

і недолюблював Сірко?

 

Гавкун маслак хова під буду

на випадок: як голод буде.

 

А скрута вже була не раз,

коли в хазяїна газ-квас*.

 

Чи на Різдво, чи, то на Паску,

чи в гості зазирне Параска…

 

Коток зі столу ж їжу – хап!

Й тікає з дому геть сатрап!

 

Сіркові – ретязь не дає!

Та кажуть: кожному своє.

 

Коту з ікрицею налисник –

порожню миску лиже песик…

12.02.22р.

*Газ-квас – пияцтво.

 

Ви з ким поете?

(Г. Г. та подібним)

 

Нам єдності б у нашій боротьбі.

Шматують Україну супостати.

До зброї час, а не людей повчати,

бо згинемо в безчесті та ганьбі.

 

По миру підем з тобою в руках.

Забувши те, чиїх батьків ми діти.

Як просто в світі цім осиротіти

і танцювати легко на кістках.

 

Ділити потім будемо Богів.

(Їх вистачить на кожного в уяві).

Єднаймося у Честі та у славі,

ставай супроти спільних ворогів!

 

Мо, досить мовою кремля

віщати мов сліпе теля?

11.02.22р.

Терпи, братику

Терпи, мій братику, ти воїн,

давай один ривок: на три!

Із рук не випустимо зброї,

хай під врагом земля горить.

Нехай кирпата їх огорне,

я це не менш за тебе жду

і встряне степ поперек горла…

Пора прогнати геть орду.

Нащадки скіфів і сарматів

ми – гречкосії, ратаї.

Та замість плуга – автомати

тримаємо в руках своїх.

Допоки ворог землю топче

й батьки відспівують синів…

Благослови на битву, Отче,

щоб небокрай наш голубів.

10.02.22р.

Що краще?

Люблю фейсбук за скопище талантів.

Хтось про любов рече, а хтось про зраду.

Словесних почитаю надатлантів

і розумію точно: жопа ззаду!

Як не крути, а ззаду буде жопа.

Вкуси себе за ліктя чи за вухо.

Кульбачить хтось вівцю, хтось антилопу…

Пегасові за щастя ця житуха.

Крилатий кінь не зраджує піїтам,

мене не любить і веде в оману.

Мо, чим останнім гнити в «літ.еліті»,

то краще бути першим в графоманах?

09.02.22р.

А було…

Сліди дороги польової

ведуть у спогади дитячі

там, де покошене косою,

складали у снопи на вдачу.

 

Снопів тепер ніхто не в’яже,

не люблять жнивувати люди.

Та й ко́си не клепають майже.

Бензомоторів рев усюди.

 

Їдким село пропахло димом.

Тхне перегар нафтопродуктів,

а від людей частіше – пивом,

ніж запах молока й покути.

08.02.22р.

 

Передосінь

А вітер летом через гай

перетікає в передосінь

там, де берізки жовтокосі

пригадують життя розмай.

 

Іще до холоду не звик

(можливо те мені здалося)

напився зранку чисторосся

тенета в’яже хрестовик.

 

Стою на березі Дніпра.

А десь перед рікою в лузі

заклекотали чорногузи:

«Пора, до вирію пора»…

05.02.22р.

Село

Тієї вже нема криниці,

яка стояла край села.

Тікає молодь до столиці.

Скрізь бур’яни та омела

осиротіло рідне поле,

чортополохом поросло

схилились до землі тополі,

мов три сестриці у неволі…

До них уже не йде ніхто.

Вмирає батьківське село.

06.02.22р.

 

Вічний поклик

І сміх, і гріх, і Божа кара

усе б минулося, але

нашамотів лихий Ікару:

«Лети уверх, пташа мале!»

Аби ж були не з воску крила,

і послух був до слів Батьків

тоді б і неньки не тужили

над домовинами синів.

Вже підросли Дедала діти

вони із крилами чи без

увись не можуть не летіти

у вічнім поклику небес.

05.02.22р.

Дитяча радість

Дитяче радість: сніг і гірка.

А решта? Решта хай зажде.

Уже зійшла найперша зірка

та охолонув каркаде…

Летять, мов лебеді санчата

і ллється сміх, життя дзумить.

Для щастя треба небагато

лишень таку впіймати мить.

Заплющу очі – казка дивна,

відкрию, ні, все наяву

і відчуваю в ці хвилини:

цього заради я живу

04.02.22р.

 

Якщо уважно придивитись

 

В тихім омуті чорти,

наче на параді –

гляну, Господи прости,

хто ж тоді у Раді?

 

Понажерли ряхи ситі

гаспидові діти.

Щоб людей так одурити,

точно треба вміти.

 

Ходять-бродять люципери

в кулуарах влади

усі бідні на папері

ще й московські зайди.

 

Не рахуються з народом,

їм би красти трясця…

Чи побачиш ти свободу,

Україно, й щастя?

02.02.22р.

Вагітна

Вклоніться жінці! В ній святе – життя.

Вона нове несе у лоні серце

і відлік поки йде у межах терцій

та вже зійшлися всі світи у герці,

а хтось шепоче: «Матінко свята.»

 

Вона свята. У цю блаженну мить

освітить промінь вічну тьму Ереба,

сонм янголів хай сповіщає небо

і межи зір їх розлетиться щебет,

і на пологи Бог благословить.

02.02.22р.

 

Запитаннячко

(з народного гумору)

 

У дитинстві все так просто

захотілося… і… раз!

Син питає біля мосту:

«Мамо, що таке оргазм?»

Та не так страшне питання

і тим більше в час пік днем,

як на відповідь чекання

всіх в маршрутці з водієм.

01.02.22р.

Любов – це Бог

Колись усі мікроінфаркти

переростуть в нестерпний біль,

ти усвідомиш: жити варто

й любити, – то найвища ціль.

Немає Бога крім любові

все решта домисли земні.

Любов живе у кожнім слові,

вона запалює вогні,

дарує радість і надію,

і творить безліч різних див…

Я так чомусь це розумію:

якщо болить, значить – любив!

01.02.22р.