Суцільна шарада

Кричати проти вітру

даремна справа, всує,

у лабіринтах літер

ніхто тебе не чує.

Завмерло серце, плаче.

Філологічне диво

розв’язана задача

невірно та красиво…

Любуються естети

із чорного квадрата,

а хтось питає: «Де ти?» –

на стрілках циферблата.

Кидається ув очі

і правильно неначе

слова ніби пророчі

та, що усе те значить?

25.07.20р.

Поетична кузня

Поетові давай вина і слави –

він лепсько точить оди про любов.

Хіба йому сьогодні до держави?

Як до любові впала рима – кров!

А читачеві подих захопило:

«Такі слова народжує – душа!» –

Вихвалює писаку що є сили

і смайликами допис прикраша…

Я аж зомлів, ні розміру, ні ритму,

сімнадцять збігів на один абзац…

У хаосі такого алгоритму

відняло мову. Хоч сиди та плач.

Спитати хочу: «Аби вам ввімкнули,

Ось точно так написаний романс?

Чи не звело б лимоном Ваші скули…» –

а, мо́, це шлях у вірний – декаданс.

24.07.20р.

Шлях до незалежності

Тернистий шлях лежить з московських пут.

Здається, що і виходу немає.

Прийшов до влади препаскудний Брут,

а нам би козака свого – Мамая.

Дивлюсь кому вручили булаву

йому б хвоста у руки від ослиці…

А може це усе не наяву?

Це тільки сон, який мені наснився.

Не вірю прокурорам і судам,

поліції довіри я не маю…

Але країни ворогу не здам!

Без неї шляху не знайду до раю.

На зло москві залишимось людьми.

Хоча безбожно влада людям бреше

та Україна, безумовно, – Ми!

Жаль, жити важче нам стає все легше.

22.07.20р.

У селі

(із циклу Карашинські жита)

Липневий дощ ти запорука сили.

Запахла м’ята у моїм саду,

траву на сіно люди покосили,

картопельку копають молоду…

Село живе своїм життям одвіку,

ще сонце спить, а люд іде в город

не знайдете кінцю роботи ліку…

На зиму повернув сонцеворот.

То вже готують сані й рукавиці,

бо скільки тут лишилось до зими?

Я – городський, але й мені не спиться.

Село пригорне кожного крильми.

22.07.20р.

Спека яблуневої надії

Трава шепоче: «Дай мені роси,

не маю сили серпень пережити,

стоїть стерня де вчора пахло жито…»,

а вітер каже: «Навіть не проси!».

Здіймається дорогою кура́,

лелеки сполох б’ють, бо час у вирій,

зело жовтіє у країні милій,

за небокрай збиратися пора…

Здається, все розпечено вогнем.

А яблука на сонці розігріті

напевно знають, їх скоштують діти

і день осінній вмиє ще дощем.

21.07.20р.

Солдат помер

У полі вмер поранений солдат.

У президента гасло – «Не стріляти!»

Боїться, курва, забруднити шати

У кров козачу, остогидлий кат.

Для нього українець – нижчий сорт!

А ви чого хотіли? Отакої!

Для «слуг народу» українці – гої!

А, ще ґаранту треба на курорт…

20.07.20р.

Материнські руки

(посвята матерям)

Материнські руки – лебедині крила

ніжно огортали, дарували сили,

щоб летів далеко за світи відомі,

а вони чекали на синочка вдома.

І не знали руки спокою ні миті

Час збирати мамі золотаве жито,

Дарувати мудрість зрощену роками,

віру передати Божими устами…

Повернусь додому, обніму рідненьку

та украв холодний вітер мою неньку…

І тепер до ранку мучитися снами,

бо глибока Лета пролягла між нами…

Але пам’ятаю вас я і понині –

руки материнські, крила лебедині.

19.07.20р.

Світанкове

Наллю собі у склянку смутку

і день потроху догорить,

і вечір промайне хай хутко,

чекаю на ранкову мить…

Дивлюсь, як сонячна заграва

нічну розсіює пітьму,

а я лежу собі у травах

і голови не підійму…

Летять у небі хмари білі,

Дніпрова хвиля б’є привіт…

Душа моя ніби не в тілі…

Люблю ранковий дивосвіт.

18.07.20р.

Прощання з морем

Море хвилюється раз…

Легіт розгойдує хвилі,

Пісня лунає для нас…

Стомлені ми та щасливі.

Небо рожеве зійшло,

Чайка натомлює крила,

Бачиш, маленька Ассоль

Жде пурпурові вітрила…

Море хвилюється раз,

В зоряні вдягнене шати.

Може станцюємо вальс?

Час настає з ним прощатись.

17.07.20р.

З покращенням

Усюди чути ахи-охи
Не "слуг народу", навпаки...
Ну, що наобирали лохи?
Прийшли до влади довбаки.

Сміливо розмежують землі
Райони знищать і міста...
Плювати на країну Зелі
Та і брехати він мастак.

На черзі стала рідна мова
Вона у горлі мо.ска.лю!
А чи сьогодні ти готовий
Нове ковтнути у-лю-лю?

Бери до рук свою бандурку,
Осьо вона "жадана" мить
Та заспівай про долю-дурку
Й проте, як тяжко нині жить...
15.07.20р.

Ніч валькірії

Хай ніч розсудить і зведе рахунки

Валькірії не місце на землі.
Потрапив у тенета до чаклунки,
А чари її ніжні, але злі.

Тремчу від стужі у жарких обіймах
І не рятує "Отче наш..." мене...
Ну відпусти, тебе благаю, відьмо!
Бо лихо нас обох не омине...

Та де слова, де магія кохання...
Ізнову догоряю у вогні...
Прощай, чаклунко, бо ця ніч остання.
Чи взмозі ти мені сказати: "Ні!"?
10.07.20р.

Кожному своє

(Єлені Дорофієвській)

Комусь болить на фронті кожна втрата.

Залита кров’ю – матінка-земля.

Двохсотими вертаються солдати.

Під артою* здригаються поля…

Плодить війна сиріт і вдів без ліку.

Тобі було півкроку до мети…

На милицях йде площею каліка –

Північні це накоїли «брати».

Йодує біль мені у свіжій рані.

Для росіяна прощення нема!

В кровиці навіть небеса багряні.

Юртує люта у душі зима…

Сьогодні міни накривали «бати»,

Осколок брату зрізав пів руки…

А ти диплом російський сміла взяти

З орлом двоглавим дуже залюбки.

04.07.20р.

*Арта – артилерія.

Відчуття

Радій сьогоденню.

Довкола безмежна блакить

і думка про вічне летить,

здається буденно…

А ми? Не відчули.

Як всесвіт торкається нас

його необтяжливий глас –

трембіта гуцула,

сопілка в долоні,

маленькій руці пастуха

пред нею і вітер стиха

і сипле на скроні

ледь-ледь нам помітні сніги,

але нам усе до снаги

ми ситі сьогодні…

А завтра?

03.07.20р.

Картинка з інтернету

Карпатська ніч

Молитвами тихими,

коси аж до пліч,

йшла шляхами млистими

пречудова ніч.

Всюди пахло росами,

травами у млі,

запахами млосними

матінки землі…

Розлилися сутінки,

що не мають меж

засинай, голубонько,

і я поруч теж.

02.07.20р.