Останній день літа
Збреши мені, що це останній день,
що завтра буде календарна осінь
і сад стає все більше безголосим,
і меншають картини мізансцен,
сірішає щоранку сцени тло,
ріка стоїть укутана туманом
чи бабиного літа це омана,
чи відболіло та перепекло,
здавалося, що серпень не мине,
що літепло не кінчиться ніколи,
але пора збиратися до школи,
як можеш, просто обмани мене –
у цей жаркий, останній літа день.
31.08.23р.
Ракета небу ріже жили,
земля спиває кров людей,
даруй, Всевишній Боже, сили,
не вирви серце із грудей,
дозволь йому обняти ближніх,
розрадити пекучий біль,
тремтять під обстрілами вишні
коли потік ракетних хвиль.
Чим Україна завинила,
що розпинають так її?
А ЗСУ насправді – сила
гартована вогнем борні.
30.08.23р.
Махне діброва здалеку гіллям:
«До мене йди, моє повітря чисте» –
дивлюся і любуюся здаля,
як жовтопряд її фарбує листя.
Він докладає максимум зусиль,
не пропускає жодного листочка.
У жовтопряда вишуканий стиль
і кольори точнісінько у точку.
Саме такі замовила вона –
красива й незрівнянна – леді осінь.
І жовтопряд старається сповна…
й мені, здається, що йому вдалося.
29.08.23р.
Гранатовим зайнявся небосхил,
жара спадає, кам’яніє спека
і наче прохолода недалеко,
а я не маю життєдайних сил,
дістатися до берега Дінця,
де вже ропавки заспівали пісню,
оспівуючи вечір живописний
чи день жаркий, який добіг кінця
перетопивши неба бірюзу
на зірочок довічні діаманти,
заводить вітер підвечірні мантри
й роса пускає на траву сльозу,
смеркає.
28.08.23р.
Повітруля*
Повітрулі крила уночі поцупив,
біля Марічейки* вижидав її.
А вона сказала: «Мій коханий, любий,
стану за дружину вірну я тобі…» –
Де Карпат легенди поросли мохами,
і у жилах б’ється Чорний Черемош,
повітруля вірно служить м́ні* роками,
сніг укрив смереки чи вмиває дощ.
Та одного разу, віднайшовши крила,
канула ґаздиня у нічній імлі.
Де, скажи, поділась, любко, моя мила?
Сиротно гуцула стало на землі.
26.08.23р.
*Повітруля – донька гірських вітрів (Карпатська
міфологія);
Марічейка – гірське озеро в Карпатах;
М́ні – мені.
Сумують парапети за теплом.
Їм одиноко без дзвінкого сміху.
Стікає дощ сльозиною зі стріхи,
калюжі завтра захворіють шклом –
це інеєві першому на втіху.
Ще листя обважніле терпить сад
та вітер лист той силиться зірвати.
Тепер морозу він за панібрата.
І небагато ув обох розрад,
гасатимуть до ранку навкіл хати.
Допоки не розстане сіра мла
і сонечко не зрадує промінням
даруючи надію на спасіння
і жертвуючи нам ковток тепла.
Напевно, це і зветься – воскресінням.
26.08.23р.
Яблуко спокуси
Яке воно те яблуко на смак?
Вже не згадають, навіть старожили.
Дратує їх тепер виття собак
і кров, що загусає в старчих жилах.
Але ж було, кипіла, мов шампань
й жага гріхів умить зривала одяг.
Скільки надій і мрій, і сподівань…
яким не місце у житті сьогодні.
Невже і ми забудемо цей смак,
як на погоду нитиме коліно?
І дратувати буде вий собак
моє підстаркувате покоління.
25.08.23р.
Шукає прихистку голубка
між двох розлючених котів
і то́му й то́му вона любка,
і кожен з них її хотів,
але життя прерогативи
внесуть сумбурність потрясінь,
нехай коти чекають хтиві,
її зове небесна синь.
24.08.23р.
Кам’яні брили Ґорґани
Над полониною рокоче
гроза, неначе день останній,
відьмак виходить неохоче,
коня виводячи зі стайні,
давно не бачили Карпати
такої лютої негоди,
у лісі не розпалиш ватри,
дощитиме весь день сьогодні…
Йому тепера у Ґорґани,
де оживають скелі в сквиру,
серед каміння є поляна,
на ній ведмежого слід жиру,
туди дістатись, ой, не просто,
ще тяжче звідти повернутись.
Пора, іди, вже небо просить.
Це час варити листя рути…
Димить смерека, не палає,
мольфара слухати не хоче
і громовиця небокраєм
страхи пробуджує пророчі,
сьогодні неспокійний будень
сьогодні день страшніше ночі,
благайте Матір Божу, люди,
як басовито грім гуркоче…
Чаклун закам’янів неначе.
І з того часу і до нині,
як камінь ґорґотить це значить –
мольфар спускається в долину.
23.08.23р.
Хай вітровій роздмухує надію,
накинь на плечі вересневу шаль
і заспівай, як тільки ти умієш
про журавлів непересічний жаль,
про перший подих бабиного літа,
чи хризантем ув інеї красу…
нехай лунає пісня колоритна
і янголи її у вись несуть.
А хто забуде материнську пісню,
того нехай зречеться і земля.
Учіть слова допоки ще не пізно.
І осінь мамі листям не встеля…
22.08.23р.
Юрковата бикує (ХХІІІ)
Ай так Юрка, ай так сучий син, –
ерудит радянського розливу!
Він герой казок – мінгрельський джин,
як заллє «зеленим змієм» сливу.
Виведе на чисту воду всіх:
«Соболя нема, є – Погорєлов!» –
не психуй, підпсиховатний псих
поясню тобі усе, холєро!
Погорєлов, Юро, то – сенсей,
як людина не святий, не грішний,
Соболь також не пасе гусей,
може укусити тебе віршем.
Чухаєш потилицю? Отож!
Щось язик твій став занадто млявим.
Пробирає гарячковий дрож?
Був би розум, був би кучерявим!
22.08.23р.
.jpg)
Ранок шукає слово до вірша.
Ходять кімнатою тихо думки,
мозок волає: «Спав би ти ліпше!» –
треба ж нічниці* збирати в роки.
Як же без цього жити поету?
З безсоння сотає вічний бальзам.
Фабула є і нарис сюжету…
Можна усе. Тільки спати – харам*!
Так і минають ночі щоночі,
благословляючи ранки та дні.
Он і пегасик ледве шепоче:
«Дайте хоч трохи поспати мені.»
21.08.23р.
*Нічниці – безсоння;
Харам – не можна (табу) в ісламі.
Про НЛО і не тільки
Між коньячних зірок
пролетів НЛО.
Крок іще, куме, крок…
що ж Вас так розвезло?
Наче випили ми
небагацько на двох
я махаю крильми
кум неначе подох.
І життю б нас навчить,
зірочки рахувать.
Я казав: «Бери – три!» –
Ну, а кум взяв, аж п’ять!
20.08.23р.
Боже Всевишній, де ти?
Чуєш сирен виття?
З неба летять ракети,
відбирати життя.
Всі ми стали мішенню
і діти, на жаль, теж.
Щастя мені би жменю
і любові без меж.
Я б воскрешав убитих,
руки їм цілував.
Словом можна лічити,
але тут безсилі слова.
20.08.23р.
Із інею одягнеш пектораль,
вишневий саде, в сіре передгрудня.
Краса така і затишок у грудях.
Чи срібло це, чи визрілий кришталь?
Але хіба тепер у тому суть?
Сховай мене від метушіння світу.
Попереду ще і весна, і літо.
Сьогодні ж я пізнав твою красу.
Мені здається, зупинився час.
Нема ні голосінь, ні голослів’я
розмірено гойдається верхів’я
і перший сніг тобі співає джаз.
20.08.23р.
Лине журба лелеча,
яблук і меду смак,
вже підросла малеча,
серпень в полях засмаг
і громовиці стріли
рідшають край Дніпра…
Всі розім’яли крила?
Відлітати пора.
19.08.23р.
*На яблучний Спас (19 серпня)
лелеки відлітають у вирій.
Обережно! Тут…
Усюди: Тут люди! Тут діти! Тут…
По надписах летять снаряди «градів».
Не брат росія нам – підступний Брут.
Страшні жнива та присмак зорепадів
кровицю відчуваю в них людську,
дитячі сльози, безнадійні втрати.
Нема кому нести маля бузьку,
в одній могилі доня спить і мати.
Чадять в руїнах ще останки мрій
та догорають у сімейних фото
і тільки диму чорного сувій
немов питає: «Росіянин, хто ти?»
Такий гидкий на смак російський «мир»,
але є одкровення значно гірші.
Повів на розстріл бранця бузувір…
Нема у світі за той «мир» страшніше.
19.08.23р.
Передвесняне
Ще провесінь проталин не зробила,
дерева не зняли снігів кашкет,
а вже комарик розправляє крила
і поміж сосон починає лет.
Його душа зігріта сонцедаром
і загадково манить синь небес,
але та синь ще не горить пожаром
та, що йому, він не ожив, – воскрес.
Таке, мабуть, передвесни веління
коли ти у пориві до мети
тоді достатньо й граму потепління.
Отож лети, комарику, лети.
18.08.23р.
Вітре, де твої крила?
Чом став безкрилим, чому не летиш?
Ніч тебе полонила.
Бранцю, невже закохався у тиш?
А які ж були бурі
зухвалі пориви до вічності…
Що внівець став похмурим?
Чи голосом із потойбічності
озветься до тебе хто?
Чи пробудить стихію природи
поета легке перо?
Невідомо.
Прокинься.
Час.
Лети!
17.08.23р.
Ностальгуючим
А, що тобі столипінські вагони
де у кутках валялись трупаки?
Скоти конвойні ржали наче коні,
пускаючи «по колу» залюбки
дівчат гарненьких з ворогів народу,
жіноча їм вже непотрібна честь,
давали зрідка хліб черствий та воду
ні чорта не боялись, ні пришесть
самого Бога. Ера задзеркалля.
Криваво-красний розвівався стяг.
А паровоз котився у провалля,
у прірву попід вивіску – ГУЛАГ.
16.08.23р.
Просто пізня осінь
Здається вітер заблукав у парку,
шматує листя, казиться щосили
і дотліває вогником цигарки
осінній вечір на дніпрових схилах.
Деінде зорі протирають очі,
пташиний вереск у пітьмі стихає,
а небо до розваг нічних охоче
важкі штовхає хмари небокраєм.
Ще мить і защемить, і заголосить,
рясним дощем поллється на бруківку,
а вітер вербам видирає коси
й жбурляє жовтопряддя на долівку…
Така погода. Просто пізня осінь.
13.08.23р.
«Ай так щастя,
ви мої хороші,
грієте і тішите
мене…» –
чинодрал цінує
тільки гроші
та казну народну
справно жне.
Врожаї сьогодні
слава богу,
бо монетний не
стихає дзвін.
Татусеві виросла
підмога,
в крісло
прокурора мітить син.
Треба ще у суд ввібгати
доню.
Бо куди ж без
рішення судді?
А до чого чешеться
долоня?
Грошики не
пахнуть і брудні.
– А гріхи?
– Про що це ви?
Благаю!
Я у цім питанні
просто спец!
Піп відпустить
їх і за сараєм,
як у вас
товстезний гаманець.
12.08.23р.
Долоні слід на склі роса не змила.
Людські перестороги ніпочім.
Чекаю знову я на тебе, мила,
лебідкою лети до мене в дім.
Хай оживе любов у древніх стінах
і комин дрова хай у стужу їсть…
Напишеться поема на коліні,
що ти найкращий та жаданий гість.
Лети в мій дім, пересуду не бійся,
від завидків програють геть усі.
Без крил твоїх нелагідне обійстя.
Й долоні слід не тане у росі.
11.08.23р.
Падальщик
(Гундарєву Юрію
присвячується)
Стерв’ятником, здається, бути просто –
торгуєш Честю на чужій землі.
Кривавий слід веде із дев’яностих
до вовчих ям на проросійськім тлі.
У ямах тих і Стус, і Симоненко…
А ще скількох схороните у них?
Ти просто користуєшся моментом,
а це великий, навіть, смертний гріх.
Та падальщику Совісті не йняти
і Бога легко зрадить і Батьків.
Він далеко, як гримлять гармати.
І поруч йде із полчищем катів.
09.08.23р.
Матері
Сьогодні день такий, коли жура
і спопеляє спогадами душу,
я б пригорнувся та тебе нема
і тиші дзвону словом не порушу,
нехай дзвенить і силиться в набат,
дитинства пам'ять вмиється сльозою…
пробач мені безмежний біль утрат
й у чому винен був перед тобою.
09.08.23р.
Чортоязиччя
Чорти московські сплять і бачать,
як проростає їх язик.
Сьогодні ця війна, козаче,
важливіша за ту, що звик.
Бо зникне мова, щезнуть люди,
повимре плем’я козаків…
Осики кіл убий у груди
чортоязичників-рабів.
На те хай буде Божа ласка,
бо триста літ іде війна.
Пора зірвати звіру маску
під нею – ірод, сатана.
Звільни себе сьогодні, брате,
це, як ніколи нині тре…
не буде ворог воювати,
коли москальщина помре.
09.08.23р.
Лавандове поле
На полі лавандовім жиє* вічність,
така ж прекрасна і такого ж кольору,
як саме поле, що дарує свіжість
сонцем випаленому, жаркому вітру
наповнюючи його ароматом
чимось схожим із пахощами дитинства,
боюся ворухнутися, щоб раптом
не зректися неземного блаженства,
яке приносить колоритний колір,
у цьому є щось магічне та незриме
я такого не відчував ніколи.
Ну, здрастуй, Криме, наш Український Криме.
08.08.23р.
*Жиє – живе.
Юрковата бикує (ХХІ)
Іди, хвазанчик, покормлю з руки
чи вищипаю твій павичий хвіст.
Сьогодні в небі склалися зірки,
що птицю можна їсти навіть в піст.
Сміливіше, давай, вперед, Юрко!
З тобою Муза, здиблений Пегас…
від Юри тільки чути: «Ко-ко-ко…
Ідіть всі геть, сьогодні не до вас!
У мене є коряві два рядки,
про Соболя довічний плагіат
його процитував я навпаки
я мислі поетичної гігант…» –
Дивлюсь на лоба, Юро, де твій чуб?
Здається, то Сушко тебе поскуб.
01.08.23р.
Травень лежав на травах,
пив краплини роси.
Догорала заграва,
де пташок голоси.
Ув акації цвіті
потонув цілий світ.
І легесенький вітер
заблудився між віт.
Ранок був це чи вечір?
Та хіба діло, втім.
В клекотінні лелечім,
травень зорям радів.
07.08.23р.
Бориса і Гліба
Дорога в осінь ледь помітна.
І наче день, і наче юнь,
і наче вчора квітнув квітень,
а вже епохами відлунь
круки злітаються до церкви
і холод віддає земля.
Чи можем з пам’яті ми стерти,
тепло, що душу спопеля.
06.08.23р.
Круїзний лайнер
Зійшла нанівець у пошуках
своєї дитини.
Молитву читає пошепки:
«Боже, врятуй сина.» –
Було це, кажуть, у Грузії,
Чечні, Україні…
Люди! Не стройте ілюзії:
«Боже, врятуй сина!» –
Холодно, Господи, холодно
у безіменній могилі…
Як вам живеться? Не соромно?,
пані Зурабішвілі.
05.08.23р.
День літа
Дозріє аґрус на колючих вітах
і половина літа промайне.
Радіють сонцю та світанкам квіти
і ліпотою радують мене.
Старезний світ щодня у свіжих шатах
іде кудись неспішно через сад.
Для нього просто день один не втрата,
але за днем сумує вертоград.
А плесо неба розлилося синім
й мені здається я у нім пливу…
Отак спливає й літечко по днині.
Це сон такий чи це все наяву.
05.08.23р.
Куди ти пропала із пральної?
Я вже обшукав всю квартиру.
Проблеми торкнувся нагальної
й мене по-дорослому штирить.
Знайду тебе випрану, висушу,
вкладу в шабатур шифоньєра.
Хоч ти не нова та й не миршава.
Куди ж ти пропала, холєра?!
04.08.23р.
Серпень дозріє димом у городі,
туманом на оболоні, Персеїдами…
Сонце стає холоднішим на сході,
але надвечір випалює своїми флюїдами
світ Божий, спопеляє безжалісно,
ніби дуже хоче зігріти землю перед зимою.
Та чи вийде? Не кажи передчасно,
що літо вже вигоріло до тла. Воно ще з тобою,
воно зі мною і з нами… Зачекай.
Ще вітриська пролунає холодна, безжальна сурма.
Почне стрімко вичахати небокрай.
І прийде зима.
03.08.23р.
.jpg)
Шахеди знов украли сон.
Чумацький шлях кудись плететься.
У голові роїться сонм
думок, що розривають серце.
Ця ніч різниця від ночей,
які дарують прохолоду,
пече, о, як вона пече,
немов настоянка із глоду.
Нехай. Перепече воно.
Пощезнуть постріли гарматні.
Війна лишиться лиш в кіно.
А вдома стріне сина мати.
02.08.23р.
Чуєш виє швидка?
Пилу та гару чад.
Гибель комусь легка.
Тобі не життя – ад.
Плаче лелечий дім,
розбиті пороги…
Просто сьогодні в нім
у смерті пологи.
01.08.23р.
