А, що війна? Нехай собі воюють,
Я сію враже слово, руZький мир…
до Совісті кричати марно, всує,
подейкують, що стерпить все папір.
А люди як? Та чернь мені не рівня,
московська мова маститься, мов мед.
А слово ж ранить глибше за каміння
і навіть б’є страшніш за кулемет.
Країною йде хвиля емігрантів
такий собі «братньоросійський» бум.
Хтось прославляє мову окупанта,
а хтось її за час війни забув.
28.02.23р.
Зашарівся неба виднокрай,
заблудився в очереті вітер
і дощу квітневий водограй
омиває вишні першоцвіти.
Громовиця суне звіддаля,
стріл Перун ні грама не жаліє…
Чуєте, як дихає земля,
сповнена родючої надії.
Сповнена думок про врожаї
і столи накриті обрусами…
А тепер співають солов’ї
і гаї вмиваються дощами.
27.02.23р.
Сім’я митців
Моїм друзям
Віктору Кучеруку та Галині Сливці
до дня презинтації своїх поетичних збірок
присвячується:
Останній шніцель ділиться на двох,
на пополам пиляють хліба скибу,
трояндою цвіте чортополох
коли Пегас постукує у шибу.
Під вікнами скакає цей лошак,
із розуму виходячи помалу,
на кухні Віктор створює вірша́,
Галина ж свій дописує у залі…
Під ранок аж знесилів жеребець
Поети два це навіть не обуза!
Тому для поетичних цих сердець
хай небеса дарують ще і Музу.
А там уже поділяться митці
розкинувши свої боки на пледі:
Галині кінь крилатий у руці,
а Вікторові – Муза – ніжна леді.
21.02.23р.
Серпневий трунок
В першім падолисті,
у серпневій млості,
відцвітав любисток,
зачекавшись осінь,
задивився в неба
височінь прозору,
гладить його стебла
на зорі Аврора,
вітер безупинно
пестить йому коси,
а розсвіт рубіном
прикрашає роси…
не печалься, любий,
йдемо до Едему…
…цілувала губи
ти в саду моєму.
25.02.23р.
Щастя людське,
ну де ж ти?
Наче тебе й не
було.
Чуєш? Летять ракети,
кров’ю залите
чоло,
кров’ю земля залита,
он бачиш, парує
як
це, мабуть, кінець
світу
чи тільки небесний
знак.
Чесно скажу, не
знаю,
бо не дивлюся
туди,
дайте ключі від
раю,
хочу в Едемські
сади,
хочу світлого
неба
та рясно
сіється тьма –
вічний морок ереба,
Божого царства катма.
Може ковточок
віри
врятує, а може
й ні,
тирло страшного
звіра
якось наснилось
мені
ті божевільні
очі
де часу втрачено
лік…
Звір повторити хоче
–
лютий
тривалістю в рік.
24.02.23р.
(збройні сили
росії)
Сьогодні день
ґвалтівників та вбивць
на болотах вся нечисть
при параді
читається в юрмі
тупеньких лиць
маніакально-дуркувата
радість
за безліч
поґвалтованих дітей,
за вирізьблену «Zет» на жінки спині…
сказати можу
посеред свиней,
ви, найогидніші
російські свині
в мундирах
камерального зразка
вони пройшли
гріхопадінь етапи
і хоч життя
дорога нетривка
та всім вже остобісіли
к*ц*пи.
23.02.23р.
Сніг замітає околиці,
мабуть, не скоро весна.
Лютий борвієві молиться
і підливає вина.
В кожнім промовленім тостові
я відчуваю печаль,
а захмелілому гостеві
снігу ні граму не жаль.
Сядем пліч-о-пліч, любов моя,
мов у саду навесні,
в шатах квітучих сади стоять,
то прикрашає їх сніг.
В’ється метіль оксамитова,
ніби з плечей твоїх шаль…
світло дарує сніг світові
та він розтане на жаль.
21.02.23р.
На хмаринці янголя сидить
і збирає душі, мов малину,
шарпає за ледь помітну нить,
обриваючи життя людині.
В кожного, здебільшого – гріхи,
є «безгрішні» (та вони з росії)
у тайожних закутках глухих
переважно лиш антипко сіє.
Звідти і безгрішшя у русні.
Тягнуть до чужого свої лапи…
Та здається все-таки мені –
цар не з’їсть, якщо не видасть гаспид.
Отака держава «святорусь»,
з ідолом кривавим в мавзолеї.
Янголя судити не берусь.
О! Дісталось ниточки моєї..
20.02.23р.
Небо зорі струшує стиглими морелями,
щедрі, світанкові роси схожі на дощі,
вештається вітерець сонними алеями,
заспівай но, друже серпню, пісню для душі.
Підспіваю я тобі два рядки у приспіві,
обіймемося, друзяко, вип’єм брудершафт…
роздере таки Самсон, певно, пащу левові,
«Closed» – вивіска іскриться, там де пиво «Craft».
Не самотньо нам удвох на самотніх вулицях
полягали мовчки спати навіть ліхтарі
тільки на моє плече місяць серпень тулиться
та викрешує зірками небо угорі.
Тихо відступає ніч вулицями й площами,
темрява жахнулася трамвайного дзвінка…
не тікай у холоди, серпне, ти хороший мій
і не кінчається нехай ніч твоя п’янка.
19.02.23р.
(з народного гумору)
Ходім до Ероса у гості,
для цього знайдено мотив:
у насолод приємній млості
спочинемо і я, і ти…
чудні миттєвості кохання,
я ж, слава Богу, не монах,
давай мерщій, пішли кохана,
у вічно стомлене ох-ах…
А ти промовила: «Не хочу,
у мене голова болить...» –
потупивши в екрана очі
й довіри втративши кредит.
Та ну його усе в болото!
Любов хіба вона взірець?
Ерекція. Ручна робота.
До Ероса я не ходець!
18.02.23р.
Весняночка
Переливи струмків зачаровують піснею зранку,
ще відзимки тремтливі кошлата поборе зима
та весна приміряє нарядні тумани серпанку
і калюжі промінчик спиває до самого дна.
На дорогах лісних відкривається більше проталин,
скороліски* до неба всміхаються і до людей,
і щебече довкілля: ми знали, ми знали, ми знали…
і кружляють у танці комахи із виглядом фей.
Оживає усе, набирається сили Ярило,
переможе весна, бо по-іншому просто ніяк,
розправляють граки в заметілі знесилені крила
і стрілу громовиця вкладає у свій сагайдак*…
17.02.23р.
Тіла чи постаріють, чи не дуже,
хіба важливо люблячим серцям?
Заходь на вогник, мій найкращий друже,
бо не владика час безликий нам,
хіба, що трохи – висріблені скроні,
але гуляють бісики в очах,
давай зігрію я твої долоні
цілунками хмільними і хоча
уже, здається, юність промайнула
і хтось не суне й носа за поріг…
у нас є сьогодення і… минуле
й любов одна на двох наш оберіг.
05.02.23р.
Поміж гарматними пострілами
Поміж виходом і прильотом
промайнуло життя.
І зовсім неважливо, хто ти
шлях один – до звитяг.
Не ми розпочали цю бійню
та закінчимо ми.
Як важ(н)ко у війни стихії
залишатись людьми.
14.02.23р.
Котику-муркотику, де ж бо твої китиці,
ой, замітає-стелиться за вікном зима,
навіть повня стратила, в небесах не світиться,
розлилась до небокраю ніченька німа.
А за сивим овидом хіба що угледіти?
Виринає чорний човен серед білих грон…
Покидали дітлахів горді птиці-лебеді.
Хвилі б’є, аж піниться у скелі Ахерон*.
Чи доб’ється правди він? Чи йому дозволено?
Зупини час настав цей горе-зорепад.
Котику-муркотику, кожен нерв оголено,
як людиною зостатись ти мені порадь.
12.02.23р.
*Ахерон – ріка мертвих.
Намистинками по світу,
перлами роси,
розлетілись наші діти,
доню, й ти лети.
Чи зігріє Батьківщина
сиріт і калік?,
схоронила мати сина
у сирій землі,
а вона тоді так пахла,
батьківська земля,
жаским приском божі ясла
гаспид устеля.
Натворило суче плем’я
на землі біди,
світить зірка Віфлеєма
та не для орди.
Чи зберетеся іще ви,
дітки, у степах?,
де пташиний лине щебет
в наливних житах,
якщо буде Божа ласка
серед буйних трав
словом пом’яніть Тараса
й, хто за волю пав.
08.02.23р.
Осінній ночі сльози витру,
хай не ревнує нас борвій,
лише листок пручався вітру
на гілці втомленій своїй,
здавалося, минуло літо,
лети собі у листопад,
тебе тут ні́кому зігріти,
геть замерзає вертоград,
туман йому вдягає митру,
за свічі зорі у пітьмі…
і тільки лист пручався вітру
та, що там вітрові – зимі.
07.02.23р.
Бахмут
Знову атака, знов
ворог повзе на редути,
п’є Бахмут вражу кров,
ніяк не може збагнути.
Сила-силенна днів.
А ночі? Кожна з них – пекло.
Враже, що ти хотів?
Згуба твоя недалеко.
Вип’є й тебе Бахмут,
вихаркне кісткою з горла.
Маки на білім цвітуть…
Ніч. Що від крові, аж чорна.
06.02.23р.
Мороз шукає ще лазівки,
як тільки ніч, він у село.
А зранку сонце, птаха цівка…
і скипня наче й не було.
Така пора передвесіння
хлюпочуть перші ручаї
та відчуває кущ калини
тепло на пагінцях своїх.
Хоч ще під снігом сплять озимі
і річку сковують льоди
та неба очі сині-сині,
як відступають холоди.
06.02.23р.
Нотатничок поета
Від слів уже втомився записник,
але й без слова, як людина тужить,
любов йому відома і байдужість,
до вічних правок поетичних звик
і знає після крапки у кінці
десь на глухих теренах інтернету
шукає хтось бальзамові куплети,
що залікують зранені рубці
й бажання подарують далі жити
тому й радіє він єдиній миті…
та мужньо терпить виправлення ці.
05.02.23р.
Химероводять снігопади,
витьохкує під ранок лід…
це місяць лютий безпорадно
звільняє так шляхи весні,
бо вже пора.
Ось-ось розпустять верболози
суцвіття котиків пухкі,
а там не за горами – грози
й озонові дощі пахкі,
немов весна.
А зараз холодно і жаско,
і ночі – во́рона крило.
Але душі потрібна казка
там, де тепло перемогло.
І скресне лід.
02.02.23р.
