Остання ніч зими

Тінями вітер малює

На стінах потворні створіння.

То сіроманцем звиває, колише гілля.

Він за морозом сумує.

У реві його голосіння

Вперше дихнула на сповнені груди земля. 

Тихо заплакав світанок

Нічні відпустивши обійми.

Лютий прощався з зимою, а зірка ясна –

Косу вплітала у ранок.

Аврора дарунки чи прийме?

На небосхилі засяяла сонцем весна.

                                                   28.02.19р.

Зраджене кохання

Згорить ілюзія кохання

І попіл істина розвіє.

В любов ти вірила. Востаннє

Зажевріла в тобі надія.

Та закричали люті круки

І сил боротися немає.

Нещастя підняло на руки…

Як швидкоплинно час минає.

Ні сліз, ні спокою, ні муки

Самотності стоїть розрада

І на душі твоїй розпука,

Якій ім’я банальне – зрада.

                                      26.02.19р.

Вокзал життя

Вокзал хитає поїзди.

Підвищує серцебиття.

Це точка відліку де ти

Напополам ламав життя.

Ще непогашений квиток

Утримує твоя рука.

Не спаленим стоїть місток.

Лунає музика легка…

Які хиткі ці міражі,

Бо вже за мить розтане все.

І тільки холод на душі.

І потяг, що у даль несе.

                               25.02.19р.

Бабусин гребінець

Сьогодні кутюр’є всьому вінець!

Без нашивки не модна одежина

У «Бутики» ідуть, не магазини.

А я згадав бабусин гребінець.

Там вибита ціна у – 9к!

А це занадбагато для людини,

В якої руки виїли морщини

Й колгоспна трудоднівка нелегка.

Збирала крихти хліба у платок,

Бо знала і війну й голодомори…

Тому і не пускала до комори

Своїх онуків навіть і на крок.

Лебідкою у небо відійшла.

Та й нині пам’ятаю, як учила:

«Онуче! Хліб – і голова, і сила!

Збирай його до крихти зі стола!»

Сьогодні кутюр’є всьому вінець.

А я згадав бабусин гребінець…

                                                24.02.19р.

Історична ілюзія

Спинися. Часу обмаль. Спішити не можна.

Зіркою з неба упало додолу життя.

І на душі неспокійно, нестерпно тривожно.

Мокнуть налиті, готові до зжину жита.

Рвуться плебеї святині чужі розтоптати.

У Прометея украли жарини вогню.

Вибиті вікна і двері батьківської хати.

Та нелюдів оних за здійснене зло не виню.

Зсовує залишки долі вітер у прірву.

Рештками Честі дехто вичерпує бруд.

Мірило яке має той, хто міряє віру?

Тінь із ножем за спиною. Спокійно: це – Брут!

Все догорить, як папір, до останнього слова.

Попіл розлючена буря за обрій несе.

А на майдані уже назріває промова.

Так починається і помирає усе.

                                                              22.02.19р.

Рання весна

Люблю безмежно ярові розсвіти.

Здається, що народжується світ.

Як гріє мою душу не зігріте

І тихе шелестіння сонних віт.

І пролісків намисто синьооке,

І переспіви на межі струмків,

І поле без країв, таке широке,

І перший окрик стомлених граків…

Ще паморозь укутує світанок.

Калюжі досипають ніч у склі.

Та вже дарує березневий ранок

Цей неповторний аромат землі.

                                            20.02.19р.

Картинка з інтернету.

Поетична весна

Як геній спить, піїти точать пера.

Любов у них то плаче, то болить.

Не заздрю вічній долі Агасфера

Що спокою не має не на мить.

Цього утішу, той пускає соплі.

Весна підходить, хочеться - лямур!

Ще місяць і попремся на картоплю

Ув одежині від сільських кутюр.

На клаптику землі (гектар із гаком)

Твоїх фантазій охолоне жар.

Як відстоїш у чистім полі раком

Не бачиш, ні кохання, ні Стожар.

Поети, друже, також хочуть їсти!

То ж творчий брат – фазенду обира!

Бо для Парнасу, як повітря чисте,

То можна обійтися й без пера!

                                              19.02.19р.

* * *

Ходить осінь алеями парку.

З позолоти стікає сльота.

Запаливши останню цигарку –

Курить димом їдким самота.

Аритмія гарячого серця

Не поверне спекоти назад.

Вся біда у житті перетреться,

Перекрутиться все на свій лад.

                                            19.02.19р.

Любовна історія

Мужчині зранку хочеться лямуру.

Весна довкола, запах чарівний…

Чекає чуда надтонка натура.

Інстинкт його волає головний.

Дружина тісто щойно замісила

До надвечір’я пиріжки спече.

А милому триматися не сила.

Іще й антипко* муляє плече.

«Я у гараж. Іду робити «Жигу»!»

(Та ставить зовсім інше за мету).

«А я, коханий, почитаю книгу,

А може і до матінки піду.»

Знайшов собі швиденько молодицю.

Муркоче біля неї наче кіт.

Сховатись не проблема у столиці.

До «Гідропарку» суне ув обід.

Усе б минуло тихо й непомітно.

Та хтивості людській немає дна.  

За столиком, у кабаці привітнім,

Цілується з любовником жона!

Не знаю, це комедія, чи драма?

Але чи мало дурнів на землі?

Тепер вона одна не йде до мами

Він сам не ремонтує «Жигулів»!

                                             18.02.19р.

*Антипко - біс, чортяка...
P.S. абсолютно не вигадана історія.

За винятком: вони зустрілися

просто у «Гідропарку», а не в кабаці.

Не цурайся рідного

Кебета куца - мові непридатна!

Із мокші не створити козака.

Хоч українське слово й благодатне

Та їй кортить, убогій, – язика.

Довбешка зеленіє, ллється злоба,

Очата повилазили з орбіт.

Як хочеться москаликові щоби

Сконав у прірву весь козачий рід.

Та не хвилюйся, «друже», не загину.

Бо, предків голос чую в тишині,

А дід мене учив за Україну

Меча тримати міцно у борні!

                                              17.02.19р.

Чужа війна

Душі болить колишня та війна.

І оживає в рокотанні грому.

Чи скінчиться вона? Ніхто не зна.

Чи спокою дорога є додому?

Перед очима сніговий Саланг.

Афганські зорі сповнені надії.

Де побратим прикривши лівий фланг –

Упав на землю, не закривши вії.

І танула поземка на броні

Й багряна кров до неї прикипіла…

За кожну мить солдата на війні

Ця стерва обпалила долі крила..

Бідою перекреслено усе.

У вимірі, що зветься «за рікою».

Та пам'ять повертаючи несе,

У ту війну, яка була – чужою.

                                          13.02.19р.

Інші шістдесятники

І

Не бий себе у груди,

Бо гріх є за кожним!

На цій землі ми – люди

З Богом чи безбожні.

Падають з неба зорі,

Трави смакують роси.

Очі творця суворі.

Душі до нього йдуть босі.

ІІ

Люди охочі до слави.

Народу потрібні – кумири.

Заповіді у держави:

Куй міліцейські мундири!

Скільки безвинно убитих

Чи згноєних таборами?

І до сьогодні скрито

Скількох немає між нами.

І ріки людської крові

Запитої спиртом етилом.

У Києві плач і Львові.

Це кату не змити і милом!

Хрускіт кісток у підвалах,

Ми знаємо болів природу.

Запечена кров на медалях –

Катів мого народу.

ІІІ

Лишилися ще межи нас іуди,

Що у руці тримали партквиток.

А нині, барабанячи у груди,

Нам всучують колізію думок.

Та чи вагома ваша підтасовка?

Якщо людині бракне чесних слів,

То ніби і промовка не про вовка

Не зрушила це стійбище рабів.

Забувши про поезію нетлінну,

Яка летить між тисячі світів,

Ви, перші з тих, хто зраджували Ліну*

Й причетні до убивства Василів*.

                                                    11.02.19р.

* мова йдеться про тих, хто голосував про виключення 
зі спілки письменників Ліни Костенко,
та, хто зрікся Василя Стуса та Василя Симоненка. 

Відзимки

Тріпає вітер нариси думок.

Іще зима не зникла календарна,

Та вже стоїть за вікнами прегарна

Весна юнка й нагадує, що строк.

І не цікавить плед або глінтвейн.

Зове струмок: «Пішли весну стрічати,

Вона іде від хати і до хати,

І відступає злючений Борей.» –

Зі стріх вода співає, дзюркотить.

Поміж гілок такий пташиний галас,

Що йти зима у наступ завагалась.

І тріумфують відзимки цю мить.

                                                  09.02.19р.

«Чорний гусь» (сільський фольклор)

Нема страшніше чупакабри.

Ручатись, звісно, не берусь.

Баби дістали канделябри.

В селі завівся – «Чорний гусь»!

У повний місяць, на «Івана»,

Після пісень та гопака

Йдучи додому у нірвані

Стрічає Вася – гусака.

Заґелґотіла страшна птаха.

Васько аж у калюжу сів.

З лиця зійшовши сіромаха,

В сім’ю вернувся без трусів.

Ні бе ні ме, тільки белькоче

І оченятами – кліп, кліп.

Він розповів би все охоче,

Та тут, мабуть, потрібен піп.

Відтоді зачастила птиця.

Та пам’ятає ще дідусь:

Як тільки файна молодиця

Знімає спіднє «Чорний гусь».

                                         07.02.19р.

Неминуче

Така собі у нас оказія

Нема, ні проблиску, ні світла.

Майже у всіх вища освіта.

У безтолковці* лиш – Євразія

(Московією розігріта).

Корчма охрещена – трактиром.

Спиваються, бідніють люди,

Жінки схиляються до блуду…

Як миші, що біжать за сиром,

За «рваним*» бігти я не буду!

І Воланда близенько регіт.

Гори, дими, палай Росіє,

Обрала, ти, собі месію!

На згарищі гуляє легіт,
Але розумного не сіє.

                          06.02.19р.

*Безтолковці – голові;

  Рваним – рублем.

Спішіть до мами

Матері відцвітають, як вишні.

Не успівши за нас порадіти.

Бережи їх, о Боже Всевишній!

Та моліться за матінку, діти.

Матері – відцвітають, як вишні.

У гармонії миру та злуки

Мати завжди чекає додому.

І болять хоч натруджені руки, -

Не розкаже про болі та втому.

Їх лікує відсутність розлуки.

Не зігріють хвилини торішні,

Ні молитви про матір ченця.

На землі ми усі небезгрішні.

Бережіть материнські серця,

Бо вони відцвітають, як вишні

                                           03.02.19р.

Лютнева відлига (недовесна)

Справа боїться, чи майстра, чи тата.

Зліва триногий, та все-таки стіл.

Мамі зарплата завжди малувата

В Амура бракує і коштів, і стріл.

Хто розгойдав небосхил до нестями?

Крутяться білкою джига і дні.

Ще сито мишами, чи горобцями

Сильно подзьобане сниться мені.

Ніччю ніколи не спить підсвідомість.

Вимір чи третій, чи п’ятий, хто зна?

Зима відступає. Солоний, натомість,

Сніг пожирає недовесна.

                                         02.02.19р.

Капелан

Помолися, мій брате.

                                  Небо «Гради» полощуть,

Підвиваючи смерті

                                  міни б’ють по землі.

Ми, за нашу свободу

                                  віддамо найдорожче,

Хай дружини пробачать і діти малі.

Дай спокутати, Отче,

                                  завтра може не бути.

Засвітився криваво

                                  горизонту маяк.

На війні неможливо

                                  в бій іти без спокути

І без Божого слова не можна ніяк.

Ми від прадіда-діда

                                  нашу землю бороним.

Нехай змириться ворог,

                                  чи помре у степу.

Бо, просочена кров'ю

                                  і потом солоним

Материнська земля не потерпить ганьбу.

Шлях на фронті до Бога

                                  швидше пострілу кулі.

І душевне прозріння

                                  покидає туман.

Тут навіки твої

                                   побратими поснули.

Та молився із кожним і за…

                                                 – капелан.

                                                                31.01.19р.

(На фото капелан Дмитро Поворотній)