Ще віддає свою вологу Здвиж,
проміння сплутав у тумані ранок
і місяця виблискує уламок,
проймає серце світанкова тиш.
П’є подорожник крапельки роси.
Співає перша птаха над водою.
Пора іти в поля за чередою,
аж попід ліс до стомлених осик.
Подалі від нав’язливих людей.
Де сам на сам лишаєшся із лісом,
життя ще дасть надихатися містом.
А тут сьогодні череда іде…
30.04.21р.
Є попкорн, таранька, свіже пиво…
Назріває телесеріал:
кандидат наук товариш Кива
стиснув у штанах потенціал.
«Голова» відтягує рейтузи,
в ухах заспівали солов’ї…
Я брехати не беруся, друзі,
кажуть головешки в нього – дві.
Одна думу думає у раді
Й голосує: «Проти», або «За»
Ну, а інша ніби на параді
тільки щоб носити картуза.
27.04.21р.
Всі персонажі вигадані. Будь-який
збіг з реальними людьми є випадковим.
До «Львівської площі» з вокзалу на двійці,
а там до «Шевченка» тролейбус везе,
ось міст залізничний, що на Куренівці
та вже «Вишгородська». А далі шосе
потягнеться лісом дорога бетонна
пряміше на Димер, праворуч до нас…
Ось-ось недалеко, десь за Водогоном,
Старенький під гірку посунеться «ЛАЗ».
Я бачу тебе, моє стомлене місто,
як ти засинаєш на схилах Дніпра…
Вогні мерехтять діаманта намистом,
то Ольжина так салютує гора.
26.04.21р.
Свята травневі, шашликовий бум.
Усюди запах м’яса, не яєчні.
Я одягаю лижний свій костюм…
Цікаво, чи краватка тут доречна?
Чому, дружино, ти така пісна?
Ну, як на святі без краватки бути.
Костюм не той? Але така й весна!
Ще, мабуть, треба повстяки* узути.
Ну, я готовий, що хмурна пішли.
Не чоловік, а неповторна мрія!
Давай спочатку зробим – шашлики,
а потім викликай психіатрію.
25.04.21р.
Душу охрестити – неможливо.
Он прийшли «братки» із дев’яностих,
обікрали всіх й живуть щасливо.
Ви́си́ть хрест у кожного на пузі
ніби у хресті ми з ним і браття…
Кажуть: воздається по заслузі,
він п’є пиво, я жеру – латаття.
Ну не вмію красти, що робити?
Не святий, мабуть, занадто грішний.
Знову свині лізуть до корита.
А мені про це писати ві́рші.
25.04.21р.
В атаку піднявся і йди!
Душа знайде прихисток за небокраєм…
Але ж воювали – діди.
Здається ми про́кляті, швидше – прокля́ті,
молю тебе, пам’яте, зринь!
Парад був у Бресті у тридцять дев’ятім,
а вже в сороковім – Катинь…
Ви підло стріляли у спину штрафбату,
в Дніпрі потопили хохлів…
На крові невинних справляється свято
і не прихиливши голів.
Але забувати ніколи не треба,
що зло переродиться в зло.
Якби не зростили совєти Ереба* –
можливо б війни не було.
24.04.21р.
*Ереб – бог вічної темряви.
Блискавка – квітнева перлина –
тебе одягне чисте небо,
пташиний не згасає щебет
і запах свіжого полину –
п’янкий, мов перший поцілунок
який відчули мої губи…
Не молодий вже, сивочубий
та й досі пам’ятаю трунок
і пахощі стійкі озону
поперед зливи мене манять
і затуманюють дурманом,
то блискавкою, то грозою…
«Не можу залишатись більше з вами.»
І вітер підставляючи плече
веде його до горизонту брами…
Зірок підкине вечір пару жмень
і скаже сонцю лагідно в дорогу:
«Йди відпочинь, бо завтра буде день,
здобудеш наді мною перемогу.»
Поснуло мирно у саду зело
й вечірнє сонце спаточки пішло.
23.04.21р.
Сьогодні знову заметілі
розперезались у саду.
І на жерделі* квіти білі
сніги безжалісно метуть.
Без попередження ця сквира
собою вкрила білий світ.
Та навіть сніг здається сірим
серед морелі білих квіт.
22.04.21р.
*Жерделі – абрикоси, морелі.
що вишкварки, що цілим кусень сала…
Ти бути підневільним просто звик.
Товаром і країна рідна стала.
Продав могили в дідовім селі,
степи подав, родючі чорноземи…
На чужину вернулись журавлі.
Заплакали. Та це хіба проблема?
З катами чарку п’єш на брудершафт,
цілуєш їх масні та ситі пики.
Народу – ні, а їм є пиво – крафт,
омарами вшановуються бздики*…
Настане час, мине хмільний угар
і відспівають по країні тризну…
Засвітить сумно сонце поміж хмар
ще рідне та чужої вже вітчизни.
21.04.21р
сусіду заграли Шопена…
Життя чи театр, чи сон?
Актори, овації, сцени…
Маштарня* для вигулу тіл.
Фінальний учвал* іподромом…
І скільки б не виграв ти кіл,
на жаль, епілог всім відомо.
20.04.21р.
*Маштарня – манеж;
Учвал – галоп.
Про що співають солов’ї?
Коли цвітуть сади вишневі,
смарагдові стоять гаї,
травневе небо кришталеве.
І розливається: тьох-тьох…
Немов по венах кров гаряча.
Питання багатьох епох:
сміється пташеня, чи плаче?
Шукайте відповідь в собі,
в розпечених мов жар долонях.
Про що співають солов’ї
закоханим у ніч безсоння…
19.04.21р.
Його сухі, але умілі руки
зі струн та душ витягували муки,
ридала скрипка силою октав.
Зривала мірний цокіт чобітків,
квапливих зупиняла перехожих,
мелодія на дощ осінній схожа
й на падолист золочених листків.
Вмивається сльозою листопад,
а музика летить поміж галактик…
Із осінню підписані контракти
на виконання скрипалем сонат…
Тому, хто йде – осилити дорогу.
Тому, хто вірить – не хитких думок…
Велике небо кожному в підмогу
упевненості й витримки у крок.
Пекуче сонце в небесах шаріє,
гуляє вольний вітер у степу…
А до мети веде людину – мрія.
Не сподівайся на судьбу сліпу.
Хай на Великдень Дух Святий воскресне.
Переродись у духові й живи.
Ніколи вічним не було тілесне.
Тому і дзвонять у набат церкви́.
17.04.21р.
скільки всього не збулось –
дитяче стало чужим,
сковує серце мороз…
Дні вигорають до тла,
ночі коротші за мить…
Хочеться трішки тепла
маминого, аж кортить.
Але незалежний час
заскреготів на зубах.
Вогник дитинства погас.
Вітер розвіює прах.
16.04.21р.
адажіо вкраїнської природи.
Сидить надвечір стомлений поет
там, де русалки* водять хороводи.
Зійшлися мавки* круг його душі.
А виманити? Де пізнати чари?
Звиваються наяди* як вужі,
свої читають закляття мольфари…
Сховався в небі місяць геть блідий
і хмари в піднебессі почорніли…
Здавалося пів кроку до біди,
але у німф* не вистачило сили.
Поета бачу й досі силует.
Де комиші приспали тихі води…
Ви чули, як співає очерет? –
адажіо вкраїнської природи.
15.04.21р.
*Русалки; мавки; наяди; німфи – містичні істоти.
Солов’ї не прокинулись в га́ю.
Ще туманом окутаний ранок.
Босоноге дитинство згадаю.
Вийду кави попити на ґанок.
Спить село. І собаки поснули.
Тільки вітром колише серпанок.
Оживає у тінях минуле.
Де самотньо блукає світанок.
14.04.21р.
Поезії змілішали рядки.
Зневірююсь в прочитаному слові.
Навіщо автор додає полови
в засмоктані й обшарпані думки́?
Недобре збіги зміями сичать.
У розмірах сім п’ятниць на неділю…
Втрачаючи і віру, і надію
вдихаю літер смородливий чад.
Віршованої хочеться краси
пронизаної променем любові:
до читача, до автора, до мови
й словесної напитися роси.
13.04.21р.
Сіло на руку сонечко,
ніби подмухала мама.
Стало відразу – сонячно
цими похмурими днями.
Очі примружу від щастя,
ось вона поруч зі мною…
Мо́, хоч тепер мені вдасться
неньку торкнути рукою…
Ранка загоїлась швидко,
а вона ж сильно боліла…
Що ж ти так рано, лебідко,
своє полишила тіло?
11.04.21р.
Хитає вітер гілочки верби,
заходяться церковні передзвони…
Ще тиждень є на роздуми юрби
і до Голгофи вирушать мільйони.
Де оплески розбурханих роззяв
ти не почуєш біль, що серце зронить…
Та був один, який хреста узяв.
Лише один! Поміж оті – мільйони!
Спасіння душ в пориві доброти,
в жертовності до ближнього і Бога.
Як можеш таку жертву принести
через Голгофу і твоя дорога.
11.04.21р.
завоскуй свої сльози туманом.
Час летить невгамовно, навскач.
Людська щедрість скоріше омана.
Ошукають у храмі святих,
править світом лукавість, облуда…
Наживатись на бідних не гріх,
розмірковують збочені люди.
Але хто перед вічністю Ми?
Чи багато знаходим відвітів?
Залишатися просто людьми
все складніше стає в цьому світі.
10.04.21р.
(мене ніколи мама не била кропивою!)
Моя мама педагог від Бога,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер чи ще живу.
Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,
як згадаю, то: і сміх, і гріх.
Але ж якось те було. Натомість
цю «науку» зрозуміли ми,
пробудила кропива свідомість,
виросли здебільшого – людьми.
09.04.21р.
Нічна поезія наповнена коханням,
цілунками і світлом ліхтарів…
Ніхто не знає вперше, чи востаннє
тобі лунає її ніжний спів.
Угледівши у місячному сяйві
дві зірочки закоханих очей
і коси неприборкано-русяві
спадаючі каскадом до плечей…
Ти розумієш, серце не залізне
пульсує кров у жилах і біжить.
І перед часом відступати пізно,
як наступає довгождана мить.
Коротка ніч оспівана поетом,
прикрашена у рими і слова,
хай сяє для закоханих сонетом
і після дня щоночі ожива…
08.04.21р.
і смереки умиває дощ…
Чи ви чули на початку літа,
як співає Чорний Черемош.
Переспівом задзюрчали води
і хори каміння на зорі…
Аж гроза затамувала подих
й блискавками грає угорі.
Поміж гір викручується в’юнко
русло непокірної ріки,
як у танці захмеліла юнка
і малі змиває острівки.
Велич надприродної стихії
час коли проймає серце дрож.
Чи ви чули, як співати вміє
у негоду Чорний Черемош?
06.04.21р.
«Цінності» після
коментарів)
Про сімейні цінності ні-ні
людям треба: секс, розпуста, зрада…
Все, як у німецькому кіні,
а високі почуття, то – вада.
Втюхав бабу, все, тепер – герой!
(Про жінок не вимовлю ні слова).
У руках пошарпаний «Playboy»
де зі смислу тільки тіла мова.
А вона шепоче: «Жеребець,
я ж тебе усе життя шукала,
як там твій маленький горобець?
Йди-но дам тобі шматочок сала…».
Ось вони: ідилія, любов…
Ні тобі пороків, ні осуди.
Підігріта пивом і вином.
Чи ви зовсім придуріли люди!?
06.04.21р.
Фото з інтернету
в тобі не збудять пристрасті Венери,
Сирени не зворожать своїм співом,
і вогнищем не спепелять Химери.
Пройшов шляхи Гоморри і Содому,
жаркі минули ночі Афродити…
Вогонь свічі веде тебе додому,
в сімейне коло, де чекають діти.
Не б’ють у серце стріли Купідона,
облуду і невірність геть розтято,
із пліч відтята голова Горгони…
Ти просто гарний чоловік і тато.
05.04.21р.
Така весна, що без чобіт ніяк!
Дерева похилились на болоті…
Даремно ськати* збуджених пияк
й не збуджених шукати також годі.
У лісі покій. Тиша гробова.
Дзвінкі пощезли голоси пташині…
Геть замерзають зронені слова
й травневий жук літає в кожушині.
Вночі ледь не окляк мій пес Бровко,
від дрижаків потріскалася буда.
Скажіть мені, можливо знає хто,
весна у цьому році точно буде?
04.04.21р.
*Ськати – шукати.
Давайте будемо дружити.
А, якщо ні, я маю палку!
Мені таких, як ви не жалко.
Великороси – то еліта!
А ти мовчи, хохол смердючий,
ми й не таких в Дніпрі топили…
Ви всі – лайно, росія – сила!
А тут лиш чорнозем родючий
і, звісно, історичні скрепи,
які засвідчить оковита,
чекай-но, вип’ю, бо налито…
Відступник гетьман ваш Мазепа.
Національна в нас ідея:
убити волю до свободи,
заставити усі народи
вклонятись трупу в мавзолеї.
Кров полилася… Ну, то квиті!
Хто ще не хоче тут дружити?
03.04.21р.
Світлої пам’яті
світлої людини,
бджілки мови –
Арсенич-Баран Ганни Василівни
Зорею у холодні роси,
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…
Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть
і пам'ять не устеле дим.
Так! Першородним було – слово
і першогрішним, і святим…
Ви все життя були готові
край світу слідувать за ним.
Спочиньте з миром, Берегине,
Вам світла пам'ять на землі.
Як важко втратити людину,
коли вернулись журавлі.
(Царство Вам небесне, Ганно Василівно.)
02.04.21р.
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.
Вони ідуть із заходу на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,
із них же щі зготують на обід.
Чи мало Україна мала лих?
Тіла у яму скинуті «валетом»,
жінки і діти сколоті багнетом…
Чого мені скажи, сусіде, стих?
Таких чекав спасителів у дім?
Чи допоможеш убієнним людям?
В них кажуть: «Переможників не судять!»,
накоїв що, я покажу, ходім –
В могилах закопали безіменних,
однаково спасенних й не спасенних.
01.04.21р.
як базарній бабі без реклами.
Історично гумору сліди
з мезоліту демонструє камінь!
Засмієшся, значить все мине,
а, як ні, то будеш харчем іншим.
Не любили там лице сумне,
Взагалі: похмурий, значить грішний.
Ще раніше у часи коли
ні євреїв не було, ні маврів…
Вигадати сміху не змогли
й вимерли від суму динозаври.
А сьогодні день який, поглянь!
Гайда до південної столиці*!
Люди там чіпляють без вагань
усмішку собі на хмурі лиця.
01.04.21р.
*Південна столиця – Одеса.
