Ця павутинка з бабиного літа,
вона ще пахне лебедя крильми,
коли птахи збираються летіти,
свою журу розносять між людьми,
щоб ті могли, бодай, поспівчувати
і помахати хоч рукою в слід,
а павоть ця ні в чім не винувата,
що вистигли світанки на землі.
31.10.23р.
Каштани
Каштанами встелило землю,
їх так багато цьогоріч.
Дозріли в кошику своєму
і розлетілись увсебіч.
Один упав через дорогу –
це для каштана інший світ.
А там стоїть уже за рогом
ні днів не знаючи, ні літ
першогрудневий день холодний
в своїй довічній самоті.
Каштани ж сиплються сьогодні,
немов востаннє у житті.
30.10.23р.
Товариш еге-гей
Дзявкотять московські посіпаки,
не знаходять містечка собі,
Юра знову віршика накакав
і спокійно грає га губі.
У майстерні слів сьогодні спокій.
Купідон з Пегасом в купі сплять.
Благодать настала азіопу,
він усе вимірює в рублях.
Та одну проблему має – з хистом,
але тут безсилий і Орфей.
Працювати, Юро, йди таксистом,
хлоп ти в нас конкретний – еге-гей.
30.10.23р.
Відповідь на гавко-юр
Що, лисий гицель, мову відібрало?
Ти, сподіваюсь, вже до цього звик.
Давай, Юрасик, крізь щільне забрало
висовуй свій змоскальщений язик.
Лизни отут ну, вибач, це не рани
тобі ж на це, здається, все одно.
Таким яка різниця мед чи анус?
Нектар тече у рота чи лайно?
Ковтнеш усе, зросійщена каліка,
такі ковтають навіть не таке.
Ніколи ти не будеш чоловіком,
від тебе росінтським духом тхне.
29.10.23р.
Вірші
Вірші –
недоспані ночі
чи ранки солоні.
Грішні,
прості та пророчі
мені ви сьогодні.
Втішно
пишу вас на щастя,
йому ви – основа.
Пізно.
Зректися не вдасться
жодного слова.
29.10.23р.
Юркотварь №…
Перекочерижить геть усе,
виссе з пальця 33 проблеми…
як не вірша нате, то есе
ручкотворний та безчубий геній.
Не лови на нашім сайті ґав,
Про травицю он, як ловко пише…
Розум із волоссям випадав?
Лисочубим геній наш лишився.
І воно те наче не біда
можна по-людськи рішати спори.
Але заздрість хлопа доїда.
Як доїсть, то вирве заздрість скоро.
Бо таких не люблять і чорти.
Не писав про цих потвор і Гоголь,
він із журнашлюшної чоти,
а з такими справиться лиш Соболь!
28.10.23р.
Своя дружина, або – дежавю
Своя дружина, то своя. А от сусідка…
(і тут перелік переваг звучить не рідко).
У неї в ліфчику – ого, у неї попа…
(мабуть порвало від цих див конкретно хлопа,
що він тікає із сім’ї, без гардеробу).
Тепер вони живуть отак – напроти двері,
вигулюють удвох собак своїх у сквері…
Але у нього дежавю тепер не рідко.
Своя дружина, то своя, а от сусідка…
28.10.23р.
Сторожові вежі
Козацькі вежі не згоріли й понині
і громаки їх ситі та в строю.
Війни гуляє вітер по долині,
вишукуючи де зачати прю.
Розродиться смертями Дике поле,
таке було у краї цім не раз.
Одне питання постає: доколи
московські орди нищитимуть нас?
Чи зійде на вражину Божа кара?
Не уповай на небо, сильно звик.
Страшні не ятаганом яничари
мене лякає лютий їх язик.
Ти, брате, віриш у безсмертя звіра?
Це, певно, є найгірша із облуд.
Коли є непохитні мова й віра,
самі до ніг ті звірі упадуть.
27.10.23р.
* * *
Полинь у роздуми про вирій,
про безпорадність сірих днів.
Цьогоріч ув осінній сквирі
не буде так, як ти хотів.
Переінакшити не зможу,
забути не під силу теж.
Побуду просто перехожим
в порталі Ейфелевих веж.
Хай про кохання дощ благає
й любові просить білий світ.
Але один прогін трамвая
цінується у повний квит.
27.10.23р.
Вбережи нас, Боже
Переінакшити цей світ.
Але чи зможем?
Ми породили стільки бід
собі тотожних.
Спливає місяць, тоне рік
на перехресті,
ти до насильства просто звик
і маніфестів.
Коли рахують день за три
не все так просто.
Аби не меркли кольори
у високості.
27.10.23р.
Зізнання
А ти зітхнеш. І підеш далі.
Таке життя. Іди.
Вітер обійме за талію,
поруч його сліди.
Небо тихцем виплаче очі,
приревнує гроза…
та справи це суто дівочі.
Вітер хоч, що сказав?
Наобіцяв, аж три кошики
Та після цього зник.
А ще промовила пошепки:
«Так, то й так – чоловік».
25.10.23р.
Юркове горечко
Йди, маленький, хочеш чупа-чупс?
Бо, що ссеш, здається, ой не палець!
Але бучу звик ти до залінз
і тепер тієї звички бранець.
24.10.23р.
Зубата матерія часу гризе плоть.
Сточує камінь вода безперервно.
Кров сочиться на землю із вен і аорт.
Життя, наче Колізею арена.
Хто ти в нім? Обирає, звичайно, – юрба.
Вкаже пальцем (великим чи середнім)
із найпершого подиху йде боротьба
і ми скубемося, ніби скажені.
Аж зуби вибиті летять геть із ясен.
Перехрестилися й знову у бійку.
Життя неординарне, палке, прекрасне…
тебе розіпнуть у нім за копійку
чи за думку. Але хіба це важливо?
Важливо те, що приносить прибуток
і вириває людям зуби, можливо.
Та всі ми до свого життя прикуті.
Але ж, хто ж ми беззубі
супроти зубатої матерії часу?
24.10.23р.
(байка)
Вчив жеребця віслюк мистецтву бігу.
Але, як тренер був він, так собі.
Багато літом бачили ви снігу?
Отак і перемог у боротьбі.
Сміється стайня, наповал регоче,
був лідер, нині кормових пасе.
Якщо до перемоги ви охочі,
чому навчити може вас осел?
Скипає кров у жилах від турніру.
Трибуни вимагають: Уперед!
Та замість пальми першості допіру
спиває дьоготь жеребець, не мед.
Наука ця повчальна та гірка –
не обирай за гуру віслюка.
23.12.23р.
На мої мешти. Пройди хоч пів життя.
Важко? Не рюмсай, я зміг.
Час пожинати золотаві жита,
йти на батьківський поріг.
Пора. Небо не терпить знесилених,
дух наш є стрижнем всього.
Та падають долілиць знекрилені.
Вічний тартару вогонь.
Чи переплигнеш? Чи під силу
тобі?
Але навряд чи злетиш.
Ти сліпенький кротик у сірій юрбі.
А заздрість – це твій фетиш.
22.10.23р.
Якось на Юрія
На Юрія гурки садила,
слізьми вмивала кожну бубку,
аби ж подарував Бог крила,
перетворилася б в голубку
і принесла б на землю грішну
із піднебес оливи гілку
й сказала б вою: «Йди, я втішу,
а вмісто зброї на сопілку,
заграй для мене «Ще не вмерла»
хай казиться в москві чувирло,
й гармані остигають жерла…
Даруй мні, Боже, білі крила».
На Юрія гурки садила...
21.10.23р.
Плачуть Авдіївські зорі,
з неба стікають слізьми.
Ви бачили стільки горя,
скільки побачили ми?
Доки терпіти нам, Боже?
Світ переповнило зло.
Крові боятись негоже.
Вмерло живим, що було.
Душі грубішими стали.
Тіло покрили рубці.
Кажуть ми вої зі сталі
та перемоги взірці.
Так. Переможемо звірів.
Авдіївка – наш редут.
Скільки своїх побратимів
навіки полишимо тут?
20.10.23р.
вЕЛИКОДАР
Час диктує наразі умови
війною та лихою годиною.
Я спілкуюся з егом Юрковим,
а хотів би, звичайно, з людиною.
09.10.23р.
Банальна гундарівщина
Здрастуй, сонцеликий юркодар!
Заспіваю «генію» осанну.
Хай нам сяє між парнаських хмар,
в сатиричну приведе нірвану.
Він у нас великий комоклюй,
головешка, як верховна рада,
в морі чистім – рятувальний буй
(правда має невелику ваду).
Любить підлизати язиком,
головне кому потрібно й вчасно.
А таких обожнює профком
феесбешний. Правда, Юро, класно.
18.10.23р.
Не сій вороже
Були часи важкі, були славетні.
Історія розкаже все сама.
Поете, ти звичайний захребетник
до Совісті б звернутись та катма.
Язик вбиває, правда, не відразу,
московське слово гірше за ножа.
Не сій у душі омелу, заразу,
збиратимеш на цвинтарі врожай.
17.10.23р.
Геніяльна геніяльність
Геніяльність лізе через шпарки,
то у вірш улізе, то в есе,
Обережно, друзі, буде жарко,
знову «геній» свого пальця ссе.
Висмоктати з Музи хоче опус.
А вона уперта. Не дає.
Хоч шкарпетку натягни на глобус.
Як се кажуть: кожному своє.
Здиблений Пегас промчався мимо
і таке уже не перший раз.
Міг коняка нашептати риму,
але він прожогом на Парнас.
Просто геніяльна геніяльність
будь-кого до сказу доведе.
Отака пеемівська реальність,
насьогодні, Юро, в мене все!
16.10.23р.
Чи має значення мова?
Спочатку було слово.
Нам нав’язали язик.
Учи обов’язково
московитської ази.
Потім голодомором,
але вже надто сміло,
висилками, терором
гнали нарід у стійло.
Правильно все це чи ні?
Судити не беруся.
Замало було русні –
вбили Бандеру, Стуса…
Надто висока ціна.
Що у москви святого?
Сьогодні іде війна.
Чи мова тут ні до чого?
Думай.
16.10.23р.
Малинівка*
З калюжі воду горобці
спивають у серпневу спеку,
здається, осінь недалеко.
Синицею в моїй руці
дозріле яблуко, налите,
росою вранішньою вмите,
в тумані, наче в молоці,
дбайливо виплекане літом,
йому не можна не радіти,
немов синиці у руці.
15.10.23р.
*Малинівка – сорт яблук.
Осінній сум
Красива осінь та сумна.
Переплітається димами.
Наллю червоного вина.
Які ж відносини між нами?
Мені здається, що любов,
але наповнена журою.
Вона давалась нам обом
та не розділена тобою.
Сльозиною торкне печаль
мою геть виснажену душу.
Пробач мні, осене, на жаль
іти у люту зиму мушу.
14.10.23р.
Звичайна гундарівщина
Він і Сосюра, і Тичина,
і наслідки й першопричина,
він і месія, і предтеча,
що всесвіт ухопив за плечі.
Копнеш поглибше, просто – Юра,
як щось з московської баюри.
14.10.23р.
Когутова пісня
(байка)
Когут співає, наче соловей,
затягне пісню і своїм, і вашим.
А якщо треба, може ще й, ой вей,
московською наспівувати краще.
Такий собі затятий віртуоз
і нота «фа», і нота «ля» без фальші.
У нього досить вдалий симбіоз –
собі дверима прибивати пальці.
Не какарікай, півнику, пусте.
Не стане кокош солов’єм ніколи!
Та моя байка ніби й не проте,
що ґалаґанів розвелось довкола.
Життя далеко не наївне,
не перетворюйтесь на півня.
13.10.23р.
Сорокадення
Сорок днів, як сорок листочків –
суцільний біль і безсоння.
Як тобі там, любий синочку,
у неба тверді сьогодні?
Не очерствіє хліб надсушний
і серце не скам’яніє.
Знаю, Господь великодушний
нам він остання надія.
Буде тобі царство небесне
і сила його довкола.
Хай земля забирає тілесне,
душа ж не помре ніколи.
11.10.23р.
Слово
Слово, – ти птаха чи криця?
Гоїш і раниш. По суті,
наче Дзвонкова криниця,
а людям тебе не чути.
Вони з’язичені стали,
збиваються ув отари,
їдуть московські васали,
а ті не бояться кари.
Хай виплаче очі мати,
дружина у чорній хустці,
діти питають: «Де тато»?
і тягнуть до фото руці…
Не стрічка вас роз’єднала,
що йде у кутку портрета,
сьогодні, на жаль, чимало,
таких, що пішли у Лету.
Скільки ще крові потрібно
нам на вівтар цей пролити?
Наче і пишуть не дрібно –
ворог один – московити.
Час розірвати кайдани!
Люди до цього готові?
Навіть великі тирани
боялись вкраїнського слова.
10.10.23р.
* * *
Схаменися!
Ще світла не випив світанок,
заграви не спила зоря,
нарядиться ранок туманом
і зійде до нас з вівтаря.
Пора прочитати молитву
сильніша за всі – «Отче наш»
та кров не повернеш пролиту
і нам за борги не воздаш.
Розродиться мир повоєнний,
якого хиткіше нема.
Ворота відкриє геєна
і знову почнеться війна.
09.10.23р.
Містер Шаріков
Щоки надуваються щосили,
шнобелем* пускає бульбашки…
Шарікових завжди в нас любили,
вони в нас і гуру, і зірки.
Юркогав* гуляє інтернетом
це тепер єдина із розваг.
Він створити міг вінець сонетів
та запас лексичний – абирвалг.
Знову все закрутиться по колу.
Заблукає думка поміж трав…
Не чіпав би Соболя Миколу,
менше б свої шмарклі витирав.
09.10.23р.
*Юркогав – розділ від Юрка Гундарєва Юркодар, який автор чомусь вважає надпопулярним, бо його знаходить пушоковик в інтернеті. Не розкручений сайт «Поетичні майстерні» знаходить, а в нім цей розділ, а саме слово «великого» Юри Гундарєва (який і писати доладно часто не вміє)!
Шнобель – ніс.
Половина осені
Мовчки вичахне сад
на жовтневий мотив,
в нім нема серенад
тільки тінь самоти,
а ще місяця смак
у пожухлій листві
та підспівує в такт
сонм холодних вітрів,
чи полишить мене
жовтопадовий сон
і ця осінь мине
за холодним вікном.
07.10.23р.
То хто ти, «генію»?
Юрко пуста гладишка серед хати,
він тут «шедеврів» рясно наплодив.
Лишилося нам тільки розібратись –
презервуар чи все ж резерватив?
07.10.23р.
До зброї
Вони обіцяли, що буде багато Предтеч
й хрести готували сказавши, що це для месії.
А після в гармати забили свинцеву картеч
і орки у напад підступно пішли із росії.
Розтерзану плоть пожирає двоглавий орел.
«Своє» у невинних дівчат відберуть комісари.
Отруту жбурляли до водних і мовних джерел.
Козацька держава ставала придатком тартару.
Невже ж ви поснули навіки Богун та Сірко?
Невже віддзвеніло пророче Тарасове слово?
Кровиця їм стала безвинних дітей молоком.
Хіба ми з тобою, мій брате, до цього готові?
Клейноди козачі зі схрону на світ діставай,
а я загострю, наче ніж, кожну літеру в слові,
вражині хай зробиться пеклом наш Батьківський край
до зброї, козаче, тепер ми до бою готові.
06.10.23р.
«Майстру» Юркові Гундарєву
Не бухикай, мов стара калоша,
Бо мені до того все одно.
Може, як редактор ти й хороший,
але, як людина, – то лайно!
05.10.23р.
Напишу до осені листа.
Хай мені відпише листопадом,
кавою смакує на устах,
в небі салютує зорепадом,
для душі хай приготує грог
чи глінтвейну чашку невеличку,
щоб на серці меншало тривог,
через сито хай просіє мжичку,
вибілить до Миколая* сад,
димарі пробудить на світанку…
Напишу до осені листа
і доп’ю чар-зілля філіжанку.
05.10.23р.
*До Миколая – за новоюліанським календарем
свято Святого Миколая припадає на 6 грудня,
а не на 19 грудня, як раніше.
Вибір за кожним
Чи ти пробачиш знову їх? –
ґвалтівників, катів зухвалих,
які безжально убивали
і не вважали це за гріх.
Чи залікує рани час? –
хай догорають без останку
вся їхня зверхність, мова, танки
і не турбують більше нас.
Брататися тепер чи ні? –
скажу лише одне відверто,
волію росіянтам смерті
у найпекельнішім вогні.
04.10.23р.
Зона комфорту
Поринути у світ ілюзій
й лишитися назавжди в нім,
налий мені у склянку смузі,
тепер ілюзія мій дім.
Боюсь реальності, хоч трісни,
омана зовсім інша річ,
тут ми незламні оптимісти
і не важливо день чи ніч.
03.10.23р.
Епідемія
Сусід у мене вегетаріанець
від виду сала хреститься і все.
А я люблю карасика в сметані,
сосиски в тісті, звісно, – холодець.
Моя дружина он яка ґаздиня –
варенички у вишкварках несе…
А у сусіда чи гарбуз, чи диня?
Й узвар із баклажанів на десерт.
Сусідко аж хитається од вітру,
піду, насиплю хлопу голубців,
забив собі дурницями макитру,
тепер кладе підкову у труси.
А я тлустий, мене не здує протяг.
Та висновки сумні у лікарів.
На пузі, щоб застібувався одяг
я теж на травоїддя захворів.
02.10.23р.
Край ночі стань
на Борисфена схилах,
прислухайся, як
жебонить вода,
тече Дніпро,
неначе кров у жилах,
пульсує його
хвиля золота,
немов зове
торкнутися причастя
з молитвою до
Бога на устах
чи є у світі ще
найбільше щастя
перетікати у
Чумацький Шлях.
01.10.23р.
Свята бездарність
Майстер ком не стане майстром слова,
що напише мжичка чи полова.
І слова й думки його пусті.
Хай собі плететься у хвості.
Не марную часу даром я,
коли бачу, що Юрко - теля.
01.10.23р.
.jpg)
У саду
Сховаюся у золотім саду,
де ще від вишні трохи пахне літом
і яблука цвіт-сонечком напиті
багріють крізь стуманену габу.
У верховітті сповненій надії
лиш тихий вітер між гіллячок мріє…
а скоро засурмить він у трубу,
задме, задме сліпим снігам настрічу,
я занотую забагато свідчень
у білосніжнім стишенім саду.
01.10.23р.
