Вова – баба, Маруся – козак!
Тютюну не бажають легені,
вже б копита відкинуть й ніштяк.
Боже мій, як тебе, Україно,
Розпинають на дибі ж*ди
непокірні не схилиш коліна!
Переможемо, як не крути.
Ми віками гартуємо вдачу
і колись на руїнах москви
ні онуки, ні я не заплачу…
тільки сплюну: «Таки дожили!»
29.09.20р.
Вільготний ранок манить за поріг.
Він пахне: жовтнем, осінню, грибами...
Не тяжить ні буденними думками,
ні листопадом на краю доріг.
Люблю згубитись в лісі край села,
де гомін вітру і роси сережки
в житті ніколи не зведуть зі стежки,
яка мене у глиб душі вела.
З душею залишуся сам на сам.
Сьогодні, мабуть, це – найкращі ліки…
вони зціляють і лікують тільки
лишайте таємницю небесам.
29.09.20р.
Яка чудова світанкова мить.
У губи поцілую наостанок…
Пора іти. Нехай кохана спить.
Що є любов? – велика таємниця.
Ніхто не зміг довідатись глибин,
чому нас манить чарівна жар-птиця?,
де навіть час притишує свій плин.
Хай серце вибиває барабаном
риторику великих почуттів…
Прошепочу: «До зустрічі, кохана.
Пора іти. Солодких тобі снів.»
25.09.20р.
вдивляюся на двір у шибку:
– Бабусю, снігу ще нема?
– Іще нема, маленька рибко.
Чи зайчиком я був тоді
хіба воно тепер важливо?
Чекавши перших холодів
На печі засинав щасливим…
І мальовничі бачив сни,
І ледь світліло небо зранку,
біля вікна чекав зими
з його відкинувши фіранку.
23.09.20р.
До саду підкрадалася зима,
її відчув у димнім ароматі,
хоча його ще зовсім небагато
та іній хризантеми обійма.
І лід ховає воду у відрі
такий тонкий, неначе павутинка…
О, сонечко, побудь іще хвилинку
твоє тепло мов дар на олтарі.
Коротшають і так недовгі дні,
темнішими стають холодні ночі…
Чи треба так, чи жовтень це наврочив?
Де горобини жевріють вогні...
22.09.20р.
Я хочу – пролісків, а всюди лиш асфальт
з під нього в пекло лине навіть Лета.
Чи з розуму зійшла наша планета?
Брехня роїться між газетних шпальт…
Згущається із кожним днем пітьма.
Міліють наче ріки наші душі
і сонце землю все сильніше сушить,
здається, що і виходу нема.
Щезає наша мова лебедина…
Відверто? Це твоя вина – людино!
19.09.20р.
Це ранок ще чи пізня осінь?
Себе питаю на зорі.
Хтось вимикає ліхтарі,
хтось кине снігу на волосся,
а хтось промовить: «Дивний знак
чи мали це ми на меті?» –
Все сплуталось у цім житті
і не розплутати ніяк…
15.09.20р.
тумани звіює Дніпро,
беру горнятко, йду на ґанок
і думка виникає про
цей супокій життя на дачі,
про запах лісу, про гриби…
і затишно стає неначе
нема осінньої доби…
13.09.20р.
у небосхилі є зоря розлуки…
Я відчуваю її вічний зов
та не відпустять в путь мене онуки…
Андрійку треба шабля і коня
маленький Орест випрохав у діда…
Труджуся для бешкетників щодня.
Куди тому Енею з «Енеїди»?
Онучечці косички заплету
і, звісно, любу ляльку спелинаю.
От спеленав. Та каже, що не ту.
Жінки такі з дитинства. Правда, Галю?...
Молись про свою осінь золоту…
11.09.20р.
Вітер зриває партійні афіши,
політика, друже, то річ надтонка –
кожен обранець запрошує тиші,
народ жебракує? Швиргни - мідяка…
Бабуся готує кашку-монашку
аби ж макарони… копійки нема.
І на чайок назбирає ромашки…
А це тільки осінь. Ще буде – зима…
Та головне те, що слуги у раді
і булаву дурню вклали до рук...
На сході країни фиркають гради...
Комусь на чоло опускається крук...
08.09.20р.
У світі все іде своїм шляхом
і ніч, і день, і за весною літо…
Чи сяє мені сонце за вікном,
чи снігом серце та довкілля вкрито.
Та кожна мить то мій земний Едем
(поети з читачем завжди відверті).
Ріка життя помалу, день за днем
несе мене до океану смерті…
07.09.20р.
Сага про вічне місто
І
Літописи напише час,
а віру примножить пітьма.
Чи багато чули із вас,
небесна звучить як сурма?
Як думку наводять вітри
до переміни охочі…
Пам'ять мою не зітри –
дух вишгородської ночі…
ІІ
Бачиш, на схилах Дніпра
з древніх часів до нині
Ольжина плаче гора,
княжі стоять дружини,
місяць кривавий пливе,
аритмія у серці…
просто побачити це
не кожній людині дається.
ІІІ
Чи можеш ти стояти на сторожі?
Такий старий. Тобі вже літ і літ…
Але в туманах оживають вежі
й свята вода струмує з під землі.
Чи знайдеш спокій в метушінні світу,
чи вистоїш проти московських зим?...
Лише тобою моя кров зігріта
й шляхи земні мене ведуть не в Рим.
Ти вічне місто. Місце сили й слави.
На пагорбах безсмертної ріки
великої, слов’янської держави
хіба є владні над тобой віки?!
01-05.09.20р.
P.S. Вересень надихнув мене на два вірші,
які я вирішив об’єднати в невелику посвяту
чудовому місту слави України, місту князів –
Вишгороду.
Літописи напише час,
а віру примножить пітьма.
Чи багато чуло із вас,
небесна звучить як сурма?
Як думку наводять вітри
до переміни охочі…
Пам'ять мою не зітри –
дух вишгородської ночі…
04.09.20р.
Опале листя, заспівай мені
про день який щомиті догорає,
про місто у неоновім вогні,
про зиму, що стоїть за виднокраєм…
Співай про все. І не таї печаль.
Ще будуть: сонце і дощі, і хуга,
і павутинки у росі вуаль,
і ця за літом невимовна туга…
03.09.20р.
…І вересень нас освятив дзвінком,
і квітів ароматом неповторним…
Ще сонце припікає за вікном.
І першачки такі смішні у формі.
Для них тепер довкола все нове,
шкільні такі незвичні коридори,
та швидкоплинно час цей промайне
ось тільки осінь, вже й весна надворі…
У цю святкову вересневу мить
нехай їх Бог у путь благословить.
Чи можеш ти стояти на сторожі?
Такий старий. Тобі вже літ і літ…
Але в туманах оживають вежі
й свята вода струмує з під землі.
Чи знайдеш спокій в метушінні світу,
чи вистоїш проти суворих зим?...
Лише тобою моя кров зігріта
й шляхи земні мене ведуть не в Рим.
Ти вічне місто. Місце сили й слави.
На пагорбах безсмертної ріки
великої, слов’янської держави.
Хіба є владні над таким віки?!
01.09.20р.
