де вітер гуляє планетою,
там душу закутали в тіло
й лишили між Стіксом та Летою.
Підгледіти – заборонено,
що там за рікою й до неї що.
Чи небозвід плаче зорями,
чи сивіють скроні, чи це – сніжок?
І вибору в нас не багато.
На дзиґарях – час – коло замкнено.
Щорічно святкуємо дату…
А їх тільки дві є на камені.
30.12.21р.
ось вона – країна мріяного щастя!
Нащо нам у Польщі яблука збирати?
Треба від громади йти у депутати.
Буде, що поїсти і мені, і рідним
українські люди не такі вже й бідні.
Як доставку газу проковтнули мовчки –
осісьо нові вам штрафи на грибочки!
А за чверть дванадцять ждіте нагороду:
привітає челядь – вошдь – «слуги народу».
Чекайте!
31.12.21р.
Хоче під ялинку,
може і сосну –
новорічне древо
в кожного своє.
Буде тобі щастя
коли гроші є.
Як нема готівки
це ще не фінал,
бо кабзу приймають
й через термінал.
Можна, як
завгодно! А, як хочеш ти?
Наголос де
ставить: вве́сти чи ввести́?
Стало веселіше?
Сажу чесно – ржу!
Проковтнуло стадо
ще одну олжу…
Клерком дуже важко
в білім світі жити,
якщо представляєш
органи освіти.
29.12.21р.
В плем’я Ігбо нині
свято. Хоч немає клубу
Абідемі зустрічають
із дипломом КНУБА.
Вождь цілує
його в губи, обніма мов сина:
«Розкажи нам, любий
Абі, що то – Україна?»
Він почав про борщ
і сало, про часник й горілку
і консьєржку
тьотю Бейлу (хвайну українку).
А, як буйно квітнуть
вишні чи горять діброви
ліпоту цю змалювати
не вистачить мови…
– А зима яка
буває в тій півкулі, друже?
– Як зелена, ще
нічого, а – біла не дуже!
28.12.21р.
на дерево корова лізе!
Питаю: «Нащо ти? Куди?
Спинись подалі від біди»!
А вона вище пхає тіло
щось, каже, яблук захотілось.
«Та ну, тварино ти дурна,
нема тут яблук це – сосна»!
Вона ж зітхнула: «Отакої,
а я взяла їх із собою.»
В політиці у нас все так –
кожній корові свій – ніштяк.
27.12.21р.
Коли весна ще дихає морозом
і переддень укутує в льоди,
на березі пухнасті верболози
чекають сонця в крижаній воді.
Хай холодно, а котики – розквітли.
На ранок задимляться димарі…
Напитися гранатового світла,
їм хочеться удосталь на зорі.
Ще будуть і бурхливі снігопади
й співатимуть розталі ручаї…
Але сьогодні вони сонцю раді
та вигрівають кожушки свої.
26.12.21р.
І повітря незаймано-чисте.
Повертаюся тільки у сні
у бридке та прокурене місто.
І угледівши змову оман,
смог авто, суєту автобанів…
Утікаю в осінній туман,
тут рукою подать до туманів.
Не шукайте мене на зорі
де поля до свободи охочі
й призивають мороз снігурі
та наповнені зорями ночі.
25.12.21р.
Така ціна у миру в Україні.
Ти невідомим, братику, солдатам
поснув у тім бою. І спиш понині.
Тебе чекає горем вбита мати,
вдивляється крізь шибу на дорогу…
Вставай, ходімо, досі вже лежати,
утри з її очей роси вологу.
Дай обійняти найрідніше – сина!
Хай просвітлиться небо понад вами
і розквітає мальвами хустина,
і поле не заходиться громами…
Усе на світі буде – Україна!
Що Ти лежиш, як не про тебе мова?
Вставай, пішли, чекає мати сина…
Ні імені, ні прізвища… Лиш номер.
24.12.21р.
Вийди цьогоніч надвір,
скипню послухати скрегіт.
Зимно. Панує – надир.
Тільки вогню обереги
можуть розсіяти тьму
в коротку, зимову днину
я розумію чому,
ватру так любить людина.
23.12.21р.
лялька заплющує очі,
доня чекає на тата,
гостинчика дуже хоче.
Вітер крупою засіяв
і зирить у шпарку повня…
Донечка має надію:
стрінеться зайчик сьогодні
та передасть їй окрайчик,
іграшку й щось солоденьке.
Любить дітей сірий зайчик.
Спи. На добраніч, маленька…
21.12.21р.
Миколай йшов сьогодні окопами
і тужливо так стало йому,
називаємось ніби – Европою,
зупинили московську чуму.
Не просили нічого у дідичів
ці потвори – глухі та німі!
І буржуйки в землянках, і світочі
резервісти робили самі.
Не багато благаю у Господа.
І на серці не маю олжи.
Миколаю, молю тебе, досвіту
Ти солдату життя вбережи.
19.02.21р.
на сирі та сірі береги
посипає перший сніг завія,
грудню повертаючи борги
за короткі дні та ночі довгі,
за туманів недопитий рай,
ти по небу, Місяцю, не човгай
і леліток білих не лякай.
18.12.21р.
Пробач мені незграбність моїх слів,
якісь не зовсім вмілі компліменти,
що не сказав всього чого хотів
і був тоді чомусь занадто впертим.
Розділить час усе на після й до.
Розставить всі крапки над «і» та тільки –
не буде винуватим з нас ніхто
й не спинять біг годинникові стрілки.
І попливем рікою самоти.
Нас понесе потік розчарування.
Де слово залишалось до мети,
не проросте ніколи вже кохання.
17.12.21р.
вітер на пласі,
чай пахне чашкою,
йде біомаса:
душі юродиві,
камінне серце,
горе народові,
що випестив все це.
14.12.21р.
за віру в Бога треба лити кров!
Убийте немовля в опочивальні,
руйнуйте стіни ворога церков,
насилуйте жінок, дівок – у рабство
вони іще послужать вам – ого!
Вперед! У бій! Вельми шановна паство:
один за всіх і всі за одного!
Нічого не змінилось за сторіччя.
Картина маслом на печальнім тлі
Насилувати – справа чоловіча.
Така в нас віра в Бога на землі.
12.12.21р.
Ось вона – поезія від Бога.
Чую в кожній краплі силу прощ,
що відлунням долітає з площ
і знаходжу ліки від знемоги.
Прийде час під хвищу ми заснем.
Кажуть у негоду краще спиться.
Із душі не випалиш вогнем,
слів мені нашептаних дощем…
Бо вони тверді неначе криця.
Хай сьогодні буде досхочу
і романсів дощових й сонетів…
Я печаль із серця відпущу,
бо люблю поезію дощу
й не стрічав сильнішого поета.
11.12.21р.
налипло льоду сірого на все.
І божий день втрачаючи надію
від зливи захололої трясе.
Пташа шукає прихистку. Та марно.
Нема ніде. Холоне білий світ.
Довкола зледеніла буцегарня.
Куди не кинься всюди: лід, лід, лід…
09.12.21р.
У столиці дядько, в полі – будяки…
Без вини ніхто вам не наллє вина,
кажуть, що на кашу краще бузина.
Не шукай задаром відповіді: хто –
помість Миколая прийде дід Піхто…
Важко розібрати істина тут де,
а яка ж різниця – ложить чи кладе.
Не питайте Мойру вихід це чи вхід.
В лабіринтах долі всі кути глухі.
07.12.21р.
Не розбереш крізь морок ночі.
Комусь можливо до снаги
дивитись повня, як регоче
і проливає світ без меж,
і витоки стають ясніші…
Було я любувався теж
красою місяця у тиші.
06.12.21р.
(моїм колишнім друзям Миколі та Івану
(Срібновіту)
Терновим присвячується)
Дивився кінь хазяїну услід
і розумів, що вороття не буде,
так зраджувати вміють лише люди.
Отримав гроші й рушив до воріт.
На прохідній поскрипував ліхтар.
І смертю тхнуло вмерле товариство.
А за парканом пахкотіло місто…
Та це була дорога у тартар.
Сховав купюри м’яті в кунтуші,
За спиною розправив чорні крила…
І пивом запивав своє безсилля.
Що ж відчував він у своїй душі?
05.12.21р.
Мужі учені і ченці у скитах.
У кожного таємних безліч справ…
Якщо підгледиш, буде тебе вбито!
Допитливих добро не терпить більм.
Так історично склалося наразі –
на вогнищах жерці палили відьм
і билися в церковному екстазі.
Добро і нині потребує жертв.
Король прийшов на трон по трупах свити.
Попідруч йдуть завжди життя та смерть.
Чи добрий ти, як не спромігся вбити?
04.12.21р.
Вже підросли посаджені дерева.
І пустослів’я сохне на вустах.
Чи є в таких словах тепер потреба?
Здається ні. Ми їх переросли.
Міцніші стали доленосні линви.
І меншає поміж серцями мли.
І не такі страшні життєві зливи.
Тільки любов націй землі свята.
Давай мені свою долоню в руку.
Час відновити згарище моста.
Й пройти удвох життєвим віадуком..
Давай почнімо з чистого листа.
03.12.21р.
Ярмо собі накинули на карк
і тягнем балагулу* з балаганом…
Тепер країна швидше – зоопарк
з її давно сплюндрованим Майданом.
Хотіли краще? Та пішло не так.
Втрачаємо країну і свободу.
У «слуг» нарідних, звісно, все ніштяк –
для виборців товчуть у ступі воду.
Покращення не омине тебе!
Воно для всіх ти хочеш чи не дуже.
Воно, як хліб, як небо голубе…
Ну, а тепер іди у стійло, друже.
02.12.21р.
*Балагула, -ли, ж. 1) Крытая
дорожная повозка, на которой ѣздятъ евреи. Левиц. І. 504. 2) Еврей-извозчикъ
на такомъ экипажѣ. 3) Въ юго-западн. краѣ: народникъ изъ
польскихъ помѣщиковъ 1830 — 50 гг., членъ особаго народническаго общества въ то
время. (словник Грінченка)
