Півонії

Цей аромат не сплутати ні з чим.

Дурманить він іще до цвіту липи.

І відчуття: немов наливки випив

й проспектом йдеш світ за очі нічним…

Підморгують несплячі ліхтарі.

А, що їм сон? Такий травневій по́вів*

і місяць завжди сповнений любові,

а в небі перші відблиски зорі…

Чекай-но, весно, я до тебе йду!

Спішу ще раз напитися розмаю,

не відмовляй, пізнав тебе і знаю –

ці пахощі півонії в саду.

30.05.21р.

*По́вів – аромат.

  Весніти – квітнути.

Дощ

Із ночі ллється безперервно дощ,

дрібоче об залізне підвіконня,

відлунням відбивається у скроні

чекає, мабуть, всенебесних прощ.

Сльозинкою стікає по вікну.

Чи мариться воно, чи це насправді

привиділося, що у вертограді

земля спиває неба таїну…

У хмаровинні блискавки жало,

зриває буря лють свою на тверді…

Але який не був би вітер впертий,

на сході літнє сонечко зійшло.

09.05.21р.

Тиха ніч

Мовчала ніч і в ній мовчали ми.

Та чи була тоді в словах потреба?

Де тиша обнімала нас крильми

і зорепади дарувало небо.

Як мріялося солодко в траві.

Для нас ще всесвіт не придумав сло́ва.

Поміж зірок летіли долі дві,

поки зоря дрімала світанкова.

Укрила землю непроглядна мла

і стежку загубили ми додому.

Здавалося, судьба нас провела

над урвищем по мостику вузькому.

А вогнище вилизувало тьму

і тіні оживали загадкові…

Мені б збагнути лиш одне: чому

так хочеться вернутись туди знову.

28.05.21р.

Бездуховність

Живе байду́же серце сотню літ.

Байду́же серце не болить, не плаче

воно холодне, а моє гаряче,

мабуть, тому і плаче, і болить.

 Снують бездушні люди по землі.

Бездушні люди зазвичай – щасливі.

Прогірклих сліз їх не розчулять зливи,

такими легше жити взагалі.

 Душа не скніє, Совість не гризе.

Хіба ув онній є для них потреба?

Дороги ці приводять до Ереба,*

а далі буде тільки тьма. І все.

27.05.21р.

*Ереба – бог вічного мороку.

Сьогодення

 

Розікрали усе, розтягнули…

Нема спасу від гурми злодюг.

Набивають грошима баули,

ніби стадо баранів курдюк.

Все б нічого та старість волає:

«Дайте хліба шкорину черству!»…

Відбирає і це суча зграя, –

треба партій кормити паству.

Дармоїди рахують прибутки,

серце гріє партійний «общак».

Щоб народу не бачити смутку,

кинуть з панського столу маслак.

26.05.21р.

Останній дзвоник

Не позабудеться ніколи

травневий, непримітний день,

коли дзвінок останній в школі

відлуннями дзвенів знамень.

Здавалося, життя безмежно

радіє кожному із нас,

шкільні закінчилися ме́жі,

востаннє ми зайшли у клас…

А потім полилася швидко

життя розбурхана ріка…

З клубка заплуталася нитка,

яка вела нас від дзвінка…

25.05.21р.

Опісля

Земле, впокой грішне тіло,

душу прийми, Всевишній,

гріх відпусти колишній…

Сильніше щоб не боліло.

Витри з чола мого сльози.

Вітре, не плач за мною,

небо реве грозою

та косми рвуть верболози…

Тяжкий у провини камінь.

Вибач, Творець-Спаситель,

в свою впусти обитель…

Час прийшов і мені. Амень.

24.05.21р.

Дністер

Налий мені рому із льодом,

я хочу тобі розказати,

Дністер, як несе свої води

крізь вічно зелені Карпати.

Як ранок його пеленає

в тумани осінньої мжички

й далеко десь, за небокраєм,

він плавні напоює звично.

Дарує човнам свої хвилі,

веселці – водицю на барви…

І зорі обтрушує стиглі

спиваючи місячне сяйво.

23.05.21р.

Убієнним за Україну

Рано, чи пізно настане тиша.

Вбите катами тіло не дише.

У серце люта спадає стужа,

ти переміг, убієнний друже.

 

Хтіли купити за вишкварки сала

душу козачу московські шакали.

Забрати воліли Бога і віру –

убили тебе у лігвищі звіра.

 

Вражині того не пізнати ніко́ли,

як вольностю дихає зоране поле,

І ми не брати, ми навіки чужі.

Вбиваючи тіло, не вбити душі́.

22.05.21р.

Дешевий хліб подають бідним людям. Те саме і з віршами.

Манівцями

Чи ріже правдонька, чи коле?

Там, де натоптані стежки́

ідем, як віслюки по колу,

але могли б і навпрошки.

Встеляє небо сірі хмари,

а оболонь покоси трав…

Було коханням дуже марив,

любов допоки не пізнав.

В душі занедбаному храмі

стоять лише огарки свіч.

Чийсь голос кличе: «Гайда з нами!» –

та страх вселяє божий бич.

Отак життя і промайнуло

кружляючи на манівці.

Бува. Згадалося минуле.

У зморшці на моїй щоці.

22.05.21р.

Післядень* вишиванки

Диво-дивне з-поза ранку

геть забули вишиванку.

 

Вірші вчора і сонети

посвящали їй поети.

 

Навіть Рабінович Вадік

був неначе на параді.

 

Під ярмулку ніби в точку

вишиту натяг сорочку.

 

Україну люблять всі

у вишиваній красі!

 

Але дехто (не секрет)

тільки за її бюджет.

 

Розплодилися, як воші,

щоб народні красти гроші.

 

І не грішно для мети

вишиванку одягти!

21.05.21р.

*Післядень – наступного дня після…

Град

Похнюпився від зливи сад,

віщує небо нехороше,

похолодало, сипле град,

зелене листя дощ полоще…

І дме сердито буревій

немов останній день на світі,

не залишаючи надій

ані деревам, ані квітам…

Дивлюсь у марево вікна

де мокне горобина зграя…

Куди поділася весна?

Того на жаль ніхто не знає.

20.05.21р.

Перша гроза

Нарешті! Ось вона – гроза:

легка, розкотиста, травнева…

Омріяне весіннє мрево

дарують людям небеса.

 

Танцюють крапельки дощу

по тротуарам і калюжам…

Здається, що небесна муза

знайшла відрадність у хлющу.

 

Яка весни коротка мить

немов у небі блискавиця,

але вона життям іскриться

й бузковий аромат п’янить.

19.05.21р.

У відпустку

Серце доїдає стужа.

Вітер наганяє хмари…

Хоч і літо, зимно дуже

не відпустка, – Божа кара.

 

Кум поїхав на Мальдіви,

дядько, не підходь, – багатий.

Ну, а я (воно й не дивно)

у село город сапати.

 

Не цікаво геть на морі

діви голі, тепле пиво…

А ще хрін зросте в коморі

якщо буду дуже хтивим.

 

У селі, то інша справа:

моркву прополов, капусту,

під косою впали трави…

Вчителю Мальдіви – тлусто.

 

Літо не лінивих любить,

в полі є розваг багато,

нагаруєшся до згуби…

Де ж ти вересневе свято?

18.05.21р.

Травневий вечір

Довшають дні,

ближчає літо.

Міста вогні

травнем зігріти.

В небі хрущі

зорі збирають.

Те́пло душі.

Посеред гаю

стерті сліди,

запахи м’яти…

Мила, прийди,

ні́коли спати…

17.05.21р.

Бути сильним

              у підтримку Любові Бенедишин

Немає слабкості причини,

у неї витоки геть інші.

Стезя проляже на вершину

де пломеніє слово ві́рша,

там роздуває жар вітрисько

із не написаних ще літер…

Хто слави хоче, вона близько –

жбурни серед охочих бісер.

Але не всім підвладна рима

і кінь крилатий із Парнасу.

В земнім житті ми – пілігрими

слабкі та сильні час від часу.

16.05.21р.

Одна з ночей

Розсипом зорі у небі

та битий Чумацький шлях.

Небесний до кого Лебідь

плине сьогодні у снах?

Тихо стікають хвилини,

сяюча повня краса,

час він такий швидкоплинний,

впала ранкова роса…

Випиті сни без останку

із піднебесся ріки.

День починається зранку

де вигорають зірки.

15.05.21р.

Колообіг

Костур стоїть у кутку,

аж блідне кирпата свашка.

Слухайте пісню лунку:

«Жити у світі як тяжко…»

Гайда, козаче, в похід!

Не розбазар свої чари.

Кров’ю вмивається схід

від москалів-яничарів.

Треба, поляжем кістьми, –

рідне воно – Дике поле.

Мамо, мене обійми,

наче малого у льолі…

Змиє кровицю вода –

це колообіг природи…

Жінка навіки свята,

як відійшли в неї во́ди…

14.05.21р.

Конвалії

Ні чудес тобі, ні аномалії

у тумани вкутані світанки.

Білосніжні розцвіли конвалії

і дурманять ароматом п’янко.

Заблукав би в лісі поміж соснами,

але, як зробити це не знаю,

як напитись чарівними росами,

ніжними перлинами розмаю?

У свічаді неба загубитися

і забути біди всі на світі.

Розпустили ніжно-білі китиці

аромату неземного квіти.

12.05.21р.

Холодний травень

Сховався десь у травах травень,

заснув і певно бачить сни.

А на городі, кепські справи,

шукає грак сліди весни.

 

Пора бузку вже відцвітати,

акації пора цвісти…

Але надвечір комин ха́ти

питає: «Чи зігрівся Ти?»

 

Викурює собачу стужу

Та, чи подужає? Хтозна?

Здається травень сів в калюжу.

Така собі у нас весна.

10.05.21р.

Сила у слові

               «Поезію не творять і не пишуть —

               поезію, як силу, віддають!»

                                                        О. Довгий.

І

Сила у слові.

І ліки у ньому теж.

Скільки любові

посієш, скільки пожнеш?

Літер врожаєм

щедро з нужденним ділись.

За небокраєм

тобі воздасться колись.

Серце не камінь, –

слово гостріше ножа.

Чуєте: «Амень…» –

німа помирає душа…

ІІ

Думку до краплі спраглим віддай, нехай п’ють.

Знайдуть у ві́рші собі та душі порятунок.

Може таємну збагнеш поезії суть:

що виліковує, то і вбиває, мов трунок.

 

Шлях через терни пробий до своєї мети.

Та читача не веди й не введи ув оману.

З’єднує слово, а ще – спопеляє мости,

легко заводить в імлу і виводить з туману.

08.05.21р.

Дороги

У доріг нема кінця і краю

їм тому й пасує назва – шлях.

А куди ведуть шляхи, не знаю?

Пролягли між селами в полях.

Змійкою звиваються, мов доля.

З гірки, чи під гірку, все одно.

Вітер дме у поле, чи із поля

їм потрібно жати днів зерно.

Врожаїв багато не буває.

Рясно зорі сіють небеса…

То душа летить до небокраю,

чи стікає по щоці сльоза?

06.05.21р.

Ранкове поле

(із циклу Крашинські жита)

 

Травневий день міцнішає й зростає.

Дощі спиває молоде зело.

А буйноквіття першого розмаю

зове мене у луки за село.

Послухати пташине суголосся.

Надихатися вольності землі.

Де першоцвіти – світанкові роси

мов діаманти на смарагда тлі…

І обіймає мої плечі небо,

і надприродна тиша, аж дзумить.

Лунає перший, ще не смілий щебет

наповнюючи цю блаженну мить…

04.05.21р.

 

Світле Воскресіння

Вогонь свічі нагадує про вічне.

І просто як торкнутися небес.

Яких шукаєш доказів і свідчень,

за що помер він, чи чому воскрес?

 

Що твою душу копирсає більше

земні дороги, чи небесний хрест?

Можливо зрозумієш це пізніше,

коли духовний опаде протест.

 

Шляхи Господні всі несповідимі.

Загадками лишаються для нас.

Й ведуть вони далеко не до Риму.

Але куди? Те знає тільки час.

03.05.21р.