Пропаде у вічності цей день.
Ніч нехай розгубить постулати.
Запитає доня: «А де тато?»
Вичахнуть букети хризантем.
Розвіває вітер прапори.
І сосна свої гойдає лапи.
На «Алеї Слави» сплять солдати.
Говори із ними, говори.
Тут нема загиблих. Всі живі.
Тільки тиша. Їх війна втомила.
Поруч вже насипана могила.
І дитячі сльози на землі.
Осягнути розуму несила…
Я вас проклинаю – москалі!
31.12.23р.
Невістульки* тягнуться до сонця,
задрімала хмарка на межі,
ворожи, красунечко, на хлопця,
що боронить дальні рубежі.
Хай на все вам буде ласка Божа,
дочекайся судженого і…
щоб дитинка на обох вас схожа
через рік побігла по землі.
Пломеніють щічки, мов світанок,
солов’їний спів наповнив гай…
Чи тобі належить серце Йвана?
Ти про це рум’янку* запитай.
30.12.23р.
*Невістулька, рум’янок – ромашка.
Ракети падали, як груші,
та завивали тут і там.
Навіщо Вам невинних душі?
Питання ставлю небесам.
Дитині б цій іще пожити
у пишності дитячих мрій.
Її ж убили московити
й радіють підлості своїй.
Це все залишиться безкарним
таке було уже не раз.
Чи небожителям захмарним
плювати з відтіля на нас?
Нових сьогодні на поталу
жбурнуть двоглавому орлу.
Цих жертв ще трапиться чимало,
поки здолаємо орду.
30.12.23р.
Заздрощі та заздрісники
(із розділу банальна гундарівщина)
Чи є у заздрощів ім’я?
Напевно є. Душі немає.
Вони покотиться кураєм
і розповсюдяться сміттям,
в’їдаючись корінням в серце,
зависть не зійдеться у герці.
Безчестя їй довічний храм.
Молю до Бога про одне:
Не дай скотитися в безодню
в якій завидники сьогодні
плюють отрутою в людей.
Дай Совісті мені та Честі,
не схибити на перехресті
та в їхній вляпатись бурдей.
29.12.23р.
Безнадійні ночі
Як сльозою на склі заплаче світанок.
Ти очі розплющиш життя це чи ніч?
А син прошепоче: «Ну, здрастуйте, мамо,
за те що загинув, пробачте мені».
Поспішно борвій пролетить вертоградом,
аж сказиться десь попід вікнами сич,
присяде у ліжку вона безпорадно:
«Мене за собою, синочку, поклич».
І стане так сумно, аж очі росіють.
Лелека на стрісі гніздечко не в’є.
Остання лишилась у неї надія –
уздріти у маренні чадо своє.
Вдивляються очі у марево світу,
вслухається чутко у будь-який звук…
Але ні привіту нема, ні просвіту.
Де сокіл гніздився, тепер кряче крук.
28.12.23р.
На землі чумацький шлях важкий.
А на небі? Не скажу, не знаю.
Дід веде Вози по небокраю,
вітре, не казися і не вий,
тих возів ніколи ти не здмеш,
там, де ходить дід дороги інші,
нам туди не можна, надто грішні.
Хочеться до діда? Та авжеж.
Потерпи, всьому настане час.
Порахуй ще хвилі Борисфену,
воду спий освячену й священну,
доторкнись таємності причасть.
Прийме і тебе Чумацький Шлях,
що розлився молоком у небі
пращур твій тебе з небес розгледить
й поведе до Бога по зірках.
23.12.23р.
Офіра
Коли впаде до ніг офіра,
Боги не змилуються, ні,
розбурхають нового звіра
і світ потопне у війні.
Вбивати легше чим мирити.
Безумним виросте дитя
і схимницькі зруйнує скити,
і заволає: «Це не я!» –
віддай йому кохану жінку,
вбий ненароджену ще плоть…
Ну, що ти, друже, плачеш гірко?
Такий життя коловорот.
Опричників цінують завжди.
Святих карають у вогні.
У слові не сховаєш правди,
в зрадливім спокої – брехні.
Переінакшать, що завгодно,
а винен будеш, знову ж, – Ти.
Сьогодні випала нагода,
себе у жертву принести.
22.12.23р.
Така зима
Замріється зима про білий сніг.
Оце халепа задощило небо.
Стоїть берізка мокра й сухоребра
і не лунає більше птахи сміх.
Аж здичавіло поле за селом.
Пило, пило, а потім геть розкисло.
Така погода. Якщо дуже стисло, –
на Водохрещу проросте зело.
Та хай росте. Аби скоріше мир.
Якщо точнішим бути – перемога,
тоді святою стане і волога
коли російський знищимо ясир*.
21.12.23р.
*Ясир – полон.
Жаский вертеп
Бачиш, іде вертеп
із мертвою головою?
Це для російських скреп
зветься – святою ходою.
Глянь-но, ікони вряд
на них зґвалтовані діти,
а поряд стоїть кат,
готовий іще убити.
Небо сліпе й німе
антихриста породило.
Вітер північний дме,
руйнує дідів могили.
Рясно посіє смерть
ще двоголова химера.
Нині ця круговерть –
путіноїдів ера.
Бачиш іде вертеп?
20.12.23р.
Серед леліток прохололих
струмує сяйво ліхтаря.
Красиво в парку, як ніколи,
хоч день швиденько вигора,
породжуючи тіні дивні,
переіначуючи сни,
були з тобою ми наївні,
в чеканні красної весни.
Та поміж нами стала хвижа*,
я стримати її не зміг
і обертала стужа хижа
лелітки на холодний сніг.
19.12.23р.
*Хвижа – заметіль.
Борвій
Старий маестро грає на дротах,
у димарі протяжно завиває.
Йому коханка, певно, самота.
Навіть птахи збираються у зграї.
А він один відроду на землі.
Перелітає сміло океани.
Та казиться самотньо ув імлі.
Хай казиться. Але чи легше стане?
Нехай здуває цю нічну пітьму.
А промінь сонця всім подасть надію.
Знайти, лишилось, відповідь чому
так одиноко уночі борвію.
17.12.23р.
Ось-ось надир постукає у двері.
Сипне снігів, зморозить геть усе.
Зимі підкине шарму та містерій.
Возів у небі місце непусте.
Чумацький Шлях позве до себе в гості.
Та не по сіль поплентаю по нім.
Здається, що у неба високості,
мов фіміам* сільських пічурок дим.
Напитися зимового причастя,
пірнаю з головою у цей вир,
лиш раз на рік і це не надто часто –
у двері тихо стукає – надир.
16.12.23р.
*Фіміам – ладан.
У мороз
Скипень розправляє пазурі,
лід тріщить і тьохкає до краю.
Прилетить синичка на зорі,
під вікно погрітись. Задрімає.
І насниться пташечці розмай,
із грозою ллє травнева злива…
Спи, синичко, пташко, спочивай.
Ти відроду надто полохлива.
Набирайся сили і лети
крізь снігів завії та морози
до своєї мрії, до мети,
де ідуть дощі й лунають грози.
15.12.23р.
Дилема
Аж змій-спокусник на хвилину зблід,
побачивши, як Єви ніжні руки
зірвали з гілки недозрілий плід,
завмер, принишк в очікуванні світ
під галасливе: «Не торкайся!» – крука.
А жінці що? Хіба їй Бог указ?
Вона старих дідів не розуміє.
Таке ще, мабуть, трапиться не раз,
такий тепер планеті нашій час –
не Богові ми віримо, а змію.
Летить, мандрує людство шкереберть.
Вони могли б зостатися в Едемі.
До раю шлях віднині через смерть.
Закінчиться життя чим круговерть?
Для чого плід зірвали той? – дилема.
14.12.23р.
Жриця кохання
Таку хіба ти спати укладеш?
Кров з молоком. Гарцює, мов левиця.
Вона і гейша, і кохання жриця
з фантазіями, що не мають меж.
Хто поряд ти? Лише покірний раб.
Віддай усе за ніч хитку заласся,
щоб кров у венах згусла й запеклася,
це час в якому забагато забагато зваб.
Безпам’ятно впади поміж світів.
Заклякни весь, закам’яній в любові.
Нікому тільки не кажи ні слова
про те, як її тілом володів.
13.12.23р.
Віра у краще
Сувій думок. Не розкручу ніяк.
Переплелися, що не розірвати.
Ходи до мене, дам тобі мідяк
на оберіг твоїй душі та хаті.
Купи на гріш якогось відьмака,
таких тепер до біса на базарі.
Твоя статура, дівчино, юнка
і мрії поки чисті та безхмарі.
Ще буде грім і дощ, і снігопад.
Життя переінакшить, як захоче.
Але дороги не ведуть назад.
Чому сумні твої блакитні очі?
Забудь про все, не те шукаю я.
Поки живуть у світі дивні люди,
то житиме й скалічена земля
і будуть жити віра в Бога й чудо.
12.12.23р.
Країна 404
Під обстрілом ракет столиця.
По вінця горя та біди.
росіє, клята дияволице,
згори скоріш у пеклі ти!
Нехай твої байстрючі діти
нап’ються досхочу смоли.
Скільки людей у цьому світі
зараз невбитими були б.
11.12.23р.
Промовчи. Не обмовся нікому.
Швидкоплинно кінчається ніч.
Обвиває улеслива втома,
як цілунки торкаються пліч.
Опускаються ніжно на груди,
аж німіє довкіл заметіль.
Ну і що, що за вікнами грудень.
Пахкотить від розпечених тіл.
Чи це гріх мить такої спокуси?
Знає відповідь, певно, лиш Бог.
З неба сніг янголяточко трусить…
Збережи таємницю на двох.
10.12.23р.
Ворон тихо не кряче.
Біда не ходить сама.
Сном забудься, козаче,
на видноколі війна.
Вибілить чисто снігом.
Млява потухне свіча.
Стишся забутий світом
та завари Іван-чай.
Поле воно не Дике,
ріднесеньке і живе.
Ніч у колір індиго.
Смерть побратимів пожне.
Мало кого залишить
кодло московське, суче.
Дай хоч дрібочку тиші.
Тихо! Не кавкай, круче.
09.12.23р.
Ніч спокусниця
Що ти, ноче, хочеш тут знайти?
Тобі місяць брат, але ж не рідний.
І мотиви західні чи східні
не співай мені до ранку ти.
Я напився сонячних заграв,
цілував тумани, чисті роси…
Ти ж мене немов коханка просиш,
щоб тобі коханцем вірним став
і забув про дихання весни,
солов’їв травневі переспіви,
вітру суголосся у верхів’ї
чи грози погрози голосні.
Тісно переплетені світи.
Поруч явне йде й фата-моргана,
ніч тьмяніє, наступає ранок.
Не співай мені до ранку ти.
08.12.23р.
Левіафан
Вербою чи тополею? Яка різниця.
Бачиш лелека шукає домівку,
там, де зміліла водою свята криниця.
Наші діти збідніли щедрівкою.
Язик чи мова? Мені не кажи ні слова.
Пнуться танки відв’язані степами,
хочуть стоптати пам'ять про бійців «Азова».
А вона не топчеться. Вона з нами.
Перевертні пишуть московською мовою,
запевняють, що вони – патріоти.
Та було слово завжди основ основою.
Дай собі відповідь сам зараз – хто Ти?
Плащаниця струхла, ікони потьмяніли,
у храмі душі спустошення віри,
мироточать образи та рани на тілі,
а з півночі йдуть до нас бузувіри…
Збудеться пророцтво точно і неминуче.
Коли страшно просто сидіть удома.
І Каїн теж був братом, і Юда був учнем,
але результат нам більш чим відомий.
Боже, укріпи мне у вірі.
07.12.23р.
.jpg)
Різдво
Свічею окопною висвітли ніч.
Виведи тьму. Вибіли начисто.
Кулею плюється в лице потойбіч.
Фосфором кине з неба вогнисто.
Випалить спогад про мирне минуле.
Поруч засне побратим вічним сном…
Тиша? Ні-ні, ми про неї не чули.
Кров полилася на землю вином.
Лізуть на сморід стерв’ятини орки.
Свої пожирають трупи своїх.
Аж смерть потьмяніла, стишила кроки, –
у «православ’ї» московськім не гріх
глумитися з вбитого тіла, плоті.
Я маю одне питання: Ти хто?
Чи чуєш, паскудо російська, хто Ти?
Як довго лине:
Ніч.
Війна.
Різдво.
06.12.23р.
Біль нестерпний пронизує груди.
У безвихіддя сіре лице.
Не питаю чи завтра ще буде.
Дотліває життя каганцем.
Поторочею брама відкрита.
Це дорога в Едемські сади?
Хтось на брилі стоїть моноліту,
Миколаю, Святителю, ти?
Я не тямлю в церковних обрядах,
по краплині спивав сік життя.
Тому, певно, мені тут не раді,
доступитися зась до Вітця.
Постояв, подивився довкола,
буревієм дере хоругви…
Обізвався до мене Микола:
«Відпустило у грудях? Живи».
05.12.23р.
Розмова з ніччю
Поговори зі мною, ноче,
про зорепадів буревії,
що небо трусить неохоче,
не полишаючи надії,
останню скинути додолу
й пітьма заволодіє світом
і буде темно, як ніколи,
і холодом пройметься літо,
і скрижаніють наші душі,
яким не до тепла сьогодні
усе це, ноче, неминуче.
Незвідані шляхи Господні.
04.12.23р.
Снігопад
Переінакшити усе
й забути стріти Новоріччя,
кипить, бурлить життя столичне,
сніги мороз у небі тче,
але тому я не радію,
він після висипле завію,
ворона казиться натще,
така вона груднева байка
жупан одяг старий бабайко,
а сніг січе, а сніг січе…
03.12.23р.
Грудневі переспіви
(бездієслівний вірш (проба))
Грудневі переспіви лісу
крізь лід замерзлого Дніпра,
через снігів густу завісу
там перелякана мара
безладно на початку ночі
у тьмяно-голубій зорі,
а ви до вищого охочі,
де красні зорі угорі.
02.12.23р.
Душа народу
(із розділу банальна гундарівщина)
Мазанки душа у вишиванці,
у садах вишневих солов’єм,
а віднині – у холоднім шанці
під вогнем ворожих артсистем.
Ця душа не скам’яніє, враже,
бо любити вміє, як ніхто,
коли важко вона тихо скаже:
«Будь сильнішим за старий Дніпро».
І відразу серце затеплиться,
ти збагнеш: у світі не один.
З вольною душею українця
ми сягнемо світових вершин.
30.11.23р.
Вона красива, наче перший сніг.
Жаданіша завії на світанку.
Для неї кави зранку філіжанка,
увечері впаду до нейних* ніг,
скажу: «Царице, вибір за тобою» –
вона ж сипне холодною югою
чи спепелить мене байдужий сміх.
Іще не знаю. Але якось буде.
Хай захолодить моє серце студень
чи плазуном лишуся її втіх.
То, певно, небо так рабів карає –
напризволяще відпустивши плаєм.
І душі в прірву скочуються їх.
29.11.23р.
*Нейних – її.
Недопалок, немов худа рука,
приліг на попільнички покривало,
а запальнички змучене кресало
вогню здобути не могло ніяк.
Уже й світанок тихо лізе в дім
і мрії, мабуть, саме час здійснитись, –
дихнути тютюновим оксамитом
й згубитися у грішнім світі цім.
Чи порятує папіросний чад?
Відвіту на питання це немає.
Хай безпорадність запарує чаєм
і геть іде крізь посивілий сад.
28.11.23р.
Зимові концерти
Під припічком живе цвіркун.
І, що йому негода?
Невидимих торкнеться струн,
тікає враз із хати сум
та нам його не шкода.
Як замітає снігопад
(скажу для вас відверто)
у ніжнім сяянні лампад
із увертюр та серенад
я слухаю концерти.
27.11.23р.
Викрили
(з народного гумору)
Каже дядько гучно з возу,
аж реве довкілля:
«Поки ще нема морозу,
я привіз вугілля»!
Шкапа глянула журливо
на вщерть забитий віз
і сказала: «От брехливе!
Він його привіз».
26.11.23р.
(воїн після контузії зміг
пригадати лише позивний)
… і… позивний «Псих».
Згадав наче всих,
що полягли в бою
і не пройшли крізь прю,
а вітер жбурляє сніг,
пробачте мені, я зміг,
Лету в той день підкорити,
шанці тепер мої скити,
горю і в бою, і в молитві
за вас, побратими, помститись.
24.11.23р.
Хитається під сирістю небес
стара верба, похила та розлога,
їй хочеться, немає сил, до Бога
і білий світ щоби навіки скрес.
Усе життя прикута до села,
точніше до дороги, що на цвинтар,
де гірко плаче найтихіший вітер,
як доленька дитя не вберегла.
А це пробився пагін навесні,
позеленів серед гілля сухого
і ожила рокита біля нього,
і син біля матусі заяснів.
23.11.23р.
Клопоче ніч про білий сніг,
на ранок – вибілене поле,
таке красиве, як ніколи,
під вікнами синички сміх
вона шукає, певно, сала,
що завірюха прив’язала
і бідкатися птасі гріх
на перші передзимні примхи
та сніг, що танув стрімко-стрімко,
й стікав хутесенько зі стріх.
22.11.23р.
Завія не тяжіє, а летить,
неначе пух, на спогади осінні,
які тобі ще, аж до болю рідні,
але чужими стануть в одну мить
і ця миттєвість поруч, за вікном,
під білим снігом кригне ледь помітно,
а він горить, струмить сріблястим світлом
та пахне ще коханням і вином,
така собі небезпідставна гра,
коли удвох під білим покривалом
волає тіло: мало, мало, мало…
а час шепоче: «Годі, вже пора».
21.11.23р.
За хвилину до осені
Ніч принишкла.
Гарна мить.
Яка тиша,
аж дзумить
й шелевіє
листячко
в безнадії
літечко,
хоч краплину
дай «Esse»*
за хвилину –
вересень
20.11.23р.
* Esse – вино.
Журавець*
Помовч до ранку. Нехай світло
зітре померклі фарби ночі.
Ирань* попід вікном розквітла
та пахнути чомусь не хоче.
Втомилася вона від літа,
від зорепадової зливи
і наче сонечком зігріта,
але здається нещаслива.
Прикованою до вазону
вона лишається, а мріє,
що зможе у кінці сезону
в обіймах канути завії.
19.11.23р.
*Журавець, иранія – герань.
Запроданець
(із розділу банальна гундарівщина)
То не питай чому прийшли вбивати.
Це за язик російський наша плата.
І ворог із московщини заклятий
поцілив мирний люд із автомата.
Упала жінка на змертвіле тіло,
своєї п’ятирічної дитини,
кричала так, що аж в ушах гриміло,
а з неї здерли спіднє і кофтину,
глумилися кати по черзі з плоті,
було їм весело, а ще – безкарно.
І не важливо в Ірпені чи Поті
настигне за російську мову кара.
Не кличу я до Совісті та Честі,
запроданці того добра не мають.
Заждався Юда другого пришестя…
Сидить з Ісусом у кафе за чаєм.
17.11.23р.
До Руфа*
(із розділу банальна гундарівщина)
Скажи, Руфе, твоя жертва була даремною?
Твої вірші читали пацюкам?
Твоя душа тепер летить у небі птахою.
І нам не легше, ой, як важко нам.
Засіє Гундарєв* слова свої змоскальщені,
зросте поміж поезії бур’ян,
такі, як він, Юрко, росією скріпачені,
хоч тезки ви, але , мов їнь та янь.
Твій вольний дух навік посіяно між зорями,
нащадкам будуть гарні врожаї.
Хто ж гундарівщиною лишається хворими –
сконають, як московські холуї.
Світла пам'ять тобі, Руфе.
15.11.23р.
*Руф - Юрій Руф (Юрій Романович Дадак; 26 вересня 1980, Бережани, Тернопільська область — 1 квітня 2022) — український поет, видавець, сценарист, засновник концептуального літературного проєкту «Дух Нації»
Гундарєв (гундарівщина) – Юрій Гундарєв якийсь там заслужений журналіст, людина, що просуває російську мову в український літературний простір і вважає себе ну прямо неперевершеним пописуном.
.jpg)
Листя заграє сонату настрою,
закружляє у вальсі спокуси.
Осінь здається дивною казкою.
Леді у модному капелюсі
йде, оминаючи плями калюжні.
Їй самотньо. Чи може здається?
На плащі красіє брошка – три ружі
і – тук-тук-тук відбиває серце
чи каблучки по намоклій бруківці.
Їй хочеться глінтвейну чи грогу.
Той, хто вгадає, що хочеться жінці,
кажуть, вгадає бажання Бога.
14.11.23р.
Лікувальне
Ковтай, дружок, мікстуру вірша,
сьогодні буде день важкий,
ми всі святі та трохи грішні
російською хоч не завий,
язик нікого не врятує,
тож не вистрибуй із трусів.
Коня купив? Купи і збрую!
Не буде так, як ти хотів.
14.11.23р.
Вовки Да Вінчі
(із розділу банальна гундарівщина)
Історію
творять такі, як Да Вінчі,
а записують такі, як гундарєв.
Перші є світочами Української
Нації,
останні чітко знають де розставити
розділові знаки, щоб догодити
своїм московським господарям.
Скільки нас ще поляже
у ці лихі години?
Чур тебе, клятий враже,
подохни в Україні.
Тобі землі замало?
Хочеш жінок красивих?
Братику Коцюбайло,
це лиш «Вовкам» властиво –
переплетуться руки
на автомата цівці,
житимуть наші внуки
й знатимуть – українці –
мирні люди, заможні –
ратаї, гречкосії,
вони непереможні,
у гаслі: Смерть росії!
Видохне суче плем’я.
Буде їм кара Божа!
Зіркою Віфлеєма
сяє нам перемога.
12.11.23р.
Останній бій
У криївці холодно та сиро
на стіні ледь тліє каганець,
слухає уважно командира
молодий та стомлений боєць.
Він зоставив рідних у верхів’ї,
де тепер вирує сніговій,
москалі ховаються, мов звірі
чи скоріш не звірі, а щурі.
«Треба зупинити, хлопче, валку
в неї курс на вузлову із гір…
жалко люд невинний, дуже жалко,
їх везуть етапом у Сибір.
Ти місцину знаєш дуже добре,
проведеш нас плаєм поміж гір,
серце в тебе, воїне, – хоробре» –
мовив наостанок командир.
Десь під ранок засідка ОУНа
вже чекала на кривавий бій,
аж юнак промовив тихо: «Будьмо» –
й до машини кинувся мерщій,
вихватив кермо, ніби відрізав,
нерви мав, напевно, як струну.
Й два десятки виродків-чекістів
за собою в прірву потягнув.
12.11.23р.
Приступ жаби
(із розділу банальна гундарівщина)
В Гундарєва знову приступ жаби,
Як же так? Попереду Сушко!
Ох, конкретно штирить баобаба
(аж іззаду віддає душком).
Треба поміняти, Юро, спіднє!
Бо куди такому на Парнас?
Пишеш ти частенько. Та не плідно.
Бо віслюк ні разу не Пегас.
Усаджу тобі у гузно шпичку!
І вгамую поетичну хіть.
Просто заздріть – то погана звичка.
А зі шпичкою вона проходить в мить.
11.11.23р.
.jpg)
Грушко, сипни на землю
своїх плодів, що аж під небом,
цілують хмари, певно,
їх смак давно зрівнявся з медом,
обарвлення з місяцем,
цілющий сік з богів нектаром…
а листя, ніби серце,
що б’ється в унісон із вітром
вростаючи у пам'ять
кожною гілочкою кожним
листочком від Адама,
по останній день мого буття…
11.11.23р.
