Чим пахне сніг? Здавалося б – нічим.
Вкриває землю до весни та й годі.
Лежить в саду, у полі, на городі…
Відсвічується місяцем ясним.
Вдихає вітру свіжий морозець,
чи прихистку собі шукає в лісі
це не важливо у селі чи місті –
він є зими довершений вінець.
Можливо, що морозу апогей.
Дорослим те здається невідомим,
вони сидять у снігопади вдома…
Чим пахне сніг – питайте у дітей.
31.01.21р.
і солі грудка у вузлику є.
Дякую, що душею не осліп,
що горе чуже болить, як своє
і не гоїться. Боженько милий,
даруй нам любов. Люди позвикли
до воєн і смерті. На могилі
Героїв ізнов прийнято виклик…
Ідем із покоління в покоління
в крові дітей убитих по коліна.
30.01.21р.
Ранок пахне кавою і чаєм,
вітер заглядає у вікно.
Не горить зоря над небокраєм.
Та йому здається все одно.
На столі парує філіжанка,
пахощі найкращі на землі,
чай чи кава роблять диво зранку,
розбивають ночі міражі.
Пахкотить зерня на всю округу,
Ну, давай, кохана, обирай,
загорілась горизонту смуга
будеш каву заварну, чи чай?
29.01.21р.
Далеко снів останні міражі.
З бабусею вимішуємо тісто,
Вкриває сніг черешню на межі,
попід горою замітає місто…
Піч пожирає оберемок дров,
яка ж смачна поцуплена опара.
До тіста в мене з малечку любов
Люблю цей смак божественний і зараз.
Але тоді – засніжена гора,
несамовито вітер виє в пе́чі,
сидять на лавці: кіт і дітвора
і пиріжків так хочеться малечі…
08.01.21р.
 |
Горять світанки сонячно-лілові.
Морози люті лютий ще трима.
Та горнеться тепло весни до слова.
Бо слово і зігріє й окрилить,
і відповіді в нім, і таємниці,
і та єдина ледь помітна нить,
що виведе до чистої криниці.
Іди до мене, словом напою.
Воно ж немов настояне на травах.
А вітер хай розпалює зорю,
люблю я слово, як зима заграву.
27.01.21р.
На упередженість думок.
Посеред впевненості й страхів
хай буде ще один урок.
Що скачеш наче кінь буланий,
або ховаєшся в кущах?
Я просто учнем був старанним.
Поставлю для початку – шах!
Не буде лірики від нині.
Не розіпнися на шпагат.
Дива у Кремнієвій долині.
На дошці – поетичний мат!
25.01.21р.
повільно порахуй до ста…
Бо люди, друже, просто – люди
і їм кортить звичайна мста.
Ти не чекай відважних вчинків,
плюгавство квітне на землі.
Перечекай, зажди хвилинку,
думки́ нехай ущухнуть злі.
У світі всі ми діти Божі.
Але у кожного свій рай.
Не злись даремно, те негоже.
До ста рахуючи, чекай…
23.01.21р.
Тримаю платіжку за газ.
Її не намажеш на хліб.
Хто дурнем тоді був із нас?
Не світло горить – смолоскип.
Водицю гарячу боюсь…
Та скільки тієї зими?
І митись не тягне чомусь.
П’ять тижнів лише до весни.
А там і ропухи й трава,
а ще лобода на омлет…
Аж кругом іде голова,
насмажу з кульбаби котлет…
Живу між порожніх каструль,
я сильний і витерплю все!
То порох підвів нас під нуль,
а гонять на бубочку – Зе!
21.01.21р.
Поцілунок замерз на щоці зі сльозою,
пізня осінь ворожить надвечір дощем…
Розстаємось навіки сьогодні з тобою
і на серці неспокій, тривога та щем.
Дай спокутаю душу тобі в тихім парку,
бо цих слів не почує ніхто все одно.
Але хтось нашептав: «Ти подумай, чи варто?
Якщо вас у цим світі для чогось звело.»
І відчув шелест крил, що окутали плечі.
Ніби все це було з нами не наяву.
Губи шепчуть самі: «А ти знаєш, до речі…
йди, дурепа мала, я тебе обійму…»
20.01.21р.
Даруй нам не понти, а розум
свою гординю побороти.
Дай возлюбити, хто напроти
й життєві пережити грози…
Бездушність нас зростила в світі.
Ми байстрюки соціалізму
через його криваву призму
тебе старалися уздріти.
Але чи вгледіти сліпому?
Грішити набагато легше.
Душа старіє, плаче, крекче.
І просить: «Не іди із дому.» –
Їй не відомі тихі скити,
вона зростала у розпусті
тому і на душу так пусто…
В купелі це за раз не змити.
20.01.21р.
І ось вона, омріяна зупинка,
мені дорога через все село
в руках із хлібом дідусю торбинка,
як смачно пахне скошене зело…
Життя тут не кипить, але вирує,
бо кажуть літній день годує рік
й ледачого шукати навіть всує
у полі, чи городі чоловік.
Шлях через яр до бабиної хати.
За пагорбом стрічає мене Здвиж
як це сьогодні до́рого і свято,
заплющиш очі, а довкола тиш…
А зараз очі сплющу і нічого.
Хоча здається все, як і було
і пагорб цей, і через яр дорога,
і люди ті ж, і річка, і село…
Сиділи ніби вчора за обідом…
Та вже чверть віку нема бабці з дідом.
18.01.21р.
Твій вимір інший. Розуміння смерті.
Як очі відкриваєш на світанні
із думкою: «Дай, Боже, не померти!» –
Покірну руку тягнеш до пігулок,
і розумієш, що немає ліків…
А днина ця лише небес дарунок
себе переосмислити у світі.
І кожним вдихом твоє серце крає
шукаєш провидіння, Божий слід…
Та розумієш хтось над небокраєм
посіяв лихо на ім’я – COVID.
17.01.21р.
На водиці умити лице…
Випадково зустрілись у липні,
коли сонце пекло каганцем.
Ти сидів, ниць потупивши очі,
а мене розривав лютий щем.
Полонений із Псковщини хлопче,
що до степу прийшов із мечем.
Чи хотів тоді смерті для нього?
Швидше ні. Він боявся і так.
Та і певно ж чекають ще дома,
росіянин, невдаха-вояк.
Їх на рейді свої розстріляли,
били точно в червоні хрести…
Небагато в ка*ца*пів моралі
та, чи встиг зрозуміти це ти?
15.01.21р.
стояв, дивився скільки міг,
як в нашім невеличкім сквері
гуляв між ліхтарями сніг.
Із вітром вальсував охоче,
хоч промайнуло пів зими,
люблю казкові, зимні ночі
де снігом стеле килими.
14.01.21р.
Палкі ці ночі жевріють іще,
дощі стікають краплями по тілу,
торкнуся крапель я твоїх несміло
й порину з головою в вогнище…
Згорю без сліду, не шукай мене.
Нещасних у коханні не буває,
допити дай краплиночки розмаю…
І хай нас гріх солодкий не мине.
13.01.21р.
дай погрітися
сірому льоду.
Вже давно не стояли
морози такі на Дніпрі.
Трапезує пташа
скрижанілими бубками
глоду.
Розлютований скипень*
не хоче вклонятись
зорі.
Іще сплять димарі,
їм одним у морози
щось сниться.
І хатина вікном
безпорадно так
глипає в сад,
прилітає до нього
погрітися змерзла
синиця
і шкребеться гіллям
очманілий в мороз
виноград.
Розійшлася зима:
ні рятунку від неї, ні спасу.
Нарядила у на́мерз*
дерева в
батьківськім саду.
Але сонце все ближче,
все менше
лишається часу…
Розпали небокрай,
хай горить,
я
до тебе іду.
12.01.21р.
*Скипень – лютий мороз.
Ще дасть врожаю кольору зорі.
Перестоїть і спеки, і негоди
на радість і бабусі й дітворі.
Своїм літам вона не має ліку
гілля мов руки їй покорчив час.
Зовсім не лячна до малечі крику
є яблука й поїсти, й про запас…
Вона радіє голосу дитини
і листя шелестить малечі: «Жду!»
Та з кожним сходом сонця менша днина
й попереду самотність у саду.
11.01.21р.
за що і вклоняюся долі.
Бо виріс з росою я помежи трав
де вітер гуляє у полі.
Копійки ніколи ні в кого не вкрав.
Мені не цікава «еліта».
Тягнувся до неба прекрасних заграв,
але не до злодіїв світу.
Чи можеш корити у чомусь мене
лукава, неправедна жінко?
Ти думаєш доля тебе омине?
А може ти не українка?
Я дякую Бога за хліб свій і сіль
і, що дарував мені розум.
А біль України, то завжди мій біль
і сльози її мої сльози.
10.01.21р.
Бідний ніяк не убогий.
Зірвано вами куші,
об прапор витерто ноги…
Пируйте, грабуйте народ,
вони того заслужили!
Та ваш ненажерливий рот
вас приведе до могили.
Ну, де там кретин-карантин?
Дива не сталось у світі.
Готуйтесь: помре не один
і, найстрашніше, що – діти.
А скільки назавтра уже
встати не зможуть з постелі?
Ой, киньте для нього чуже –
Бубочка у Буковелі…
09.01.21р.
P.S. перед тим, як писати коментарі, дайте відповідь собі на декілька
питань:
1 Чи мав моральне право президент загнати народ у стійло і взяти п’яту
відпуску за рік країна на грані катастрофи.
2 Чи радує Вас безпідставне зростання ціни на газ, електроенергію, воду…
3 Чи влаштовує вас локдаун після концертів 95 кварталу та російської
попси.
Такого ще не бачила країна.
Як легко заморочити юрбу
й підсунути їй Каїна за сина.
Він виссе материнське молоко
тебе лишивши з голоду вмирати,
бо ти не брат для нього, ти – ніхто!
Ніхто для нього й Україна-мати.
Не зраджуй Батьківщину за рубля –
на ньому кров скипілася козача!
Це – Україна, це твоя земля.
Хто правду сіє, то за тим і вдача!
08.01.21р.
Тарілка супу, ось і вся кутя.
Така вона державна соціалка.
Тебе мінсоцполітиці не жалко.
Ти просто змарнував своє життя.
Зароблене належить не тобі.
До нитки оббере старих держава.
Украсти гроші то нехитра справа
тим більше у людей, які слабкі.
І при житті настало забуття.
Нажертися не може суча влада,
Але мовчить покірлива громада…
Тарілка супу, ось і вся кутя.
07.01.21р.
Вітер листя зриває, як одяг.
І серце тремтить немов не моє
та вже наганяє пару потяг.
Наше життя це суцільний перон.
Тримаю в руці прощальні квіти.
Двері відкриті у темний вагон.
І вітер. Знову цей клятий вітер…
Потрібно пізнати все у житті.
Звикти не можу ніяк до розлук.
І розуміюся на самоті
до чого являється крук.
06.01.21р.
давай об горішка зубки поточим.
Для тебе сховав я декілька штучок.
Ану догризай та доброї ночі.
А завтра в дорозі най стрінеться зайчик.
Маленький такий, що гостинці приносе –
Цукерочку доні та хліба окрайчик…
Щебече пташа моє дзвінкоголосе.
Сонечко любе, іди-но, зігрію
у світі багато холоду злого
та не втрачаєм з тобою надії,
що українці потрібні ще Богу…
05.01.21р.
найнезрівняніші у світі,
мабуть, за це так люблять діти
її засніжені стежки.
Їх не лякає заметіль.
Здається, що сама завія
маляток не морозить, гріє,
летять ґринджоли звідусіль…
Стою милуюся на це.
Онде моя маленька бджілка
сніговику встромляє гілки
та робить з камінців лице…
А я прямую навпрошки
в свого дитинства снігопади
яким і досі серце раде…
Зима народжує казки.
04.01.21р.
Ми ще не звідали Ново́го,
але надіємось на нього,
що принесе життєвий штиль,
чи змінить щось в нашім житті.
Нас вдосталь бурі погойдали:
у радощах, чи у печалі
були і грішні, і святі…
А нині є надії час,
що зміняться на краще люди…
Опівночі згорає грудень –
втаю із прийдешнім Вас!
