Поміж минулим і майбутнім
гартуємося у борні,
хай ворог сточить зуби кутні,
клики ж ми вирвемо самі.
Перестороги ні до чого
берися, брате, за меча,
нехай москви горять остроги,
рубай москальщину з плеча.
Чи буде гризтись враг беззубим?
Я твердо впевнений, що ні.
Шукає він свою погубу
із нами у своїй війні.
19.05.22р.
Холодне літо
Літо виплаче очі,
а мало бути б щасливим.
Полем йде потороча,
ущент випалює ниви
та душі людські косить,
он мертва лежить лелека…
Чуєш, росіє, досить!
І твоя смерть недалеко.
30.05.23р.
Пора до школи. Айстри зацвіли.
Туманами укутані світанки.
Вже віє прохолода від Сули
та сили набирається слив’янка.
Передосіннє жевріє тепло
і довшають із кожним ранком тіні.
Як швидко літа полум’я стекло,
перетворившись в сутінки осінні.
Та квіти ніжно сонечком горять
і прикрашають класу підвіконня
яка ж це несказанна благодать.
А пахнуть айстри, наче перший дзвоник.
25.05.23р.
.jpg)
Що, маленький йойлик*,
знову все не так?
На, візьми смаколик –
шоколадний птах,
бачиш, як голівку
тягне він у вись –
це дитячі ліки.
От і весь каприз.
22.05.23р.
*Йойлик – вередлива дитина.
Розлуку всім готує час.
Чи стрінемось десь між зірок?
Але для кожного із нас
життя, по суті, – це урок.
21.05.23р.
Хай замете снігами біль війни.
Хай затуманить розпачі утрати.
Лежать у полі мертвими сини,
не довелось їх матерям стрічати.
Над ними ще гримить війни салют,
то міномети сиплють, то гармати…
зруйнованим ущент стоїть Бахму́т
та нікуди солдату відступати.
Кров’ю братів просякнута земля.
Умита і сльозами їх, і потом.
Такі жорсткі реальності «нуля».
Але позицій не здає піхота.
20.05.23р.
Отак й життя – дмухнеш й нема,
уже й онуки йдуть до школи,
на голову мете зима,
така холодна, як ніколи.
Вервечкою спливають дні,
що ефемерні до нестями.
Чому ж так холодно мені,
як вірші журяться словами.
Вже й друзів журавлі зовуть
кудись у даль, за небокраї…
і провести в останню путь
іду. А серце пам'ять крає.
17.05.23р.
«Ану візьми мене до рук.
Ага! Я так і знав. Боїшся»! –
погрозливо травневий жук
випростував маленькі крильця.
А я від жаху, аж закляк
така небачена почвара,
тікати треба та однак,
наздожене страшна примара.
Коли з бідою сам на сам
робити що скажу вам прямо:
молитись треба небесам
й горланити щосили – мамо!
16.05.23р.
7 – Я:
батьки, дружина, я й дитина.
І мирні небеса над нами.
Ніхто не обирає Батьківщини,
вона дарована Богами.
Свята земля несе дідівську силу,
праматеринську дарить пісню.
Посію трави на дніпрових схилах.
Онукам буде хай опісля.
А ще нащадкам подарую – слово.
Ти роду берегиня, – криця –
найкраща в світі, українська мово,
така проста й довічно таємнича.
15.05.23р.
Хай жевріють словами вірша
серцеві ритми почуттів.
Не вір нікому, ти негрішна,
у цьому грішному житті.
Іще засяє кольорами
твоє буденно-сіре тло,
загояться душевні рани,
зростеться зламане крило.
І ти злетиш у чисте небо,
де стежкою – Чумацький шлях,
де солов’їний лине щебет,
де – я кохаю – на устах.
Чекай його на перепутті,
так, як умієш тільки ти.
Назад нічого не вернути.
Він точно знає куди йти.
14.05.23р.
Які цупкі обійми ночі
до ранку спати не дають,
розпечені уста жіночі,
волосся зібране у жмут,
на грудях розквітають вишні
та зводять з розуму мене…
З тобою ми у ніч цю грішні.
Але й вона, на жаль, мине.
11.05.23р.
Сімейне насилля
Насилля у сім’ї – довічний біль.
Скажу вам більше – це сімейна драма!
Питання постає одне: докі́ль
чоловіків марудитимуть дами?
У мене друг письменник та митець
романи пише, створює картини…
А вчора трохи випив і, капець,
отримав мокрим віхтем від дружини.
Зову його на пиво, ні, не йде.
Здається, хлопу обірвали крила.
Його жона майстриня з карате!
А тут перо з пегасиком безсилі.
Я вже знайшов і діда-відуна,
але на жаль не сталось парадоксу.
Не хоче більше ліпший друг вина,
бере тепер уроки він із боксу.
06.05.23р.
Онук
(із цикли Карашинські жита)
Комусь рідня Адам та Єва,
а я онук Силка Миколи.
Великими були дерева,
як не ходив іще до школи.
Хаток на вулиці з десяток,
де діточок збиралось трішки,
увечері ж було за свято
від білочки мені горішки,
дідусь приносив із бригади.
Де стріти він зумів руденьку?
Коли мою голівку гладив,
давав іще й цукерок жменьку…
Чи так було, чи тільки мрево?
Це не забудеться ніколи.
Комусь рідня Адам та Єва,
а я онук – Силка Миколи.
05.05.23р.
Уламки ракет і обривки сну
все, що лишила ся ніч по собі.
Як довго чекали ми на весну
та сипало «градом» рясно з орбіт.
І мрії ховали чорні дими,
людей хоронила хмура земля,
ангел убитих обнявши крильми,
ніби про щось й ні про що розмовляв.
Розділено все на після та до.
Можливо це загоїться снами?
Бачиш, лелека латає гніздо,
ця перемога буде за нами.
04.05.23р.
Давай-но, трубадуре, дми в трубу
і пробуди в країні біомаси,
даруй народу мрію голубу,
що здешевіють сало і ковба́си…
Корми їх цім, а демос хай жує,
святе святих у них не на Афоні,
але ж це люди, кожному своє, –
їм істина – у телемарафоні.
Чи ти здурів, народе, чи осліп?
А публіка у нас до болю вперта
де мови не намажете на хліб,
телелайно довіку можна жерти.
03.05.23р.
Ракетний обстріл
Боже Всевишній, де ти?
Чи бачать війну твої очі?
Знову летять ракети,
дітей убивати охочі.
Чорні розправив крила,
голінний цей янгол до плоті,
кирпа людей косила
паскудна у неї робота.
Стіни чорно-червлені
від вибухів, що прогриміли,
вовком виють сирени,
шматує уламками тіло.
01.05.23р.
