рейок дві натягнуті струни…
Хочеш, розкажу тобі, як другу
одинокі які бачать сни?
Кажуть люди всі на світі грішні,
у вагоні зовсім не до сну,
відцвітають спогади, як вишні
й дріботять сльозами по вікну.
Цю хворобу лікар не лікує.
Захворівши навіть один раз,
не шукай пігулок, марно, всує.
Тебе зцілять тільки відстань й час.
25.09.21р.
Туш лунає, гаснуть ліхтарі…
Ну і що, що блазнюки зелені?
Ну і що, що пики в них старі?
Театральну знають чітко справу,
чують з потойбіччя голоси.
Тільки неспокійно за Державу
(забрехались «Інтер» і «плюси».)
Може в нас таки і будуть зміни?
Ми ж до них готові наче вже.
Дурість комунізму річ не тлінна,
доплюсуйте ще й ОПЗЖ…
Невеселі українські будні.
Дожирає край зелена тля.
То ж яке чекаємо майбутнє?
Зрівнюю – Шефіра й Журавля.
24.09.21р.
Сидим на лаві я та кіт,
воркочемо про вчора.
Уже минуло стільки літ
у радощах і горі.
Немало витекло води,
багато з’їли каші…
Не стрінете тепер біди*
на вулиці ви нашій.
Спішать кудись круті авто
й мопеди у погоні.
Та чи згадає нині хто,
як цокотіли коні.
До матінки тут линув я,
за татом бігав слідом…
А нині, пухом їм земля,
й мене всі кличуть дідом.
18.09.21р.
*Біда – двоколісний однокінний візок.
і на колір немов зрілі вишні
з них спиваючи сік не нап’юся ніяк…
Чи були ми у ночі тій грішні?
Звісно – ні, може й так. Хай розсудять літа,
нехай згадку сніги замітають.
Та для мене ця пам'ять навіки свята.
В ній ключі і від пекла й від раю.
В ній назавжди лишилась частиночка нас.
А тепер лиш видіння пророчі.
Де сніжинки під ранок танцюють нам вальс
і лягають до ніг неохоче.
17.09.21р.
Внуки сплять головами на захід,
не порушуй козацького сну.
Хай співає їм вранішня птаха
свою пісню, мов плач голосну…
І мати.
Кажуть звикла земля до нашестя,
звикло поле до згарищ хлібів.
Та не звикне козак до безчестя,
не пускають до раю рабів.
Ніколи.
Кожен з них віднайшов свою плаху.
І навіки за правду поснув.
Хлопці сплять головами на захід.
Не порушуй останнього сну.
15.09.21р.
Листячко землю зігріє,
укриє її до весни.
Листя плекає надію,
солодкі розбурхує сни.
В нетрях осіннього саду
тихесенько тіні бредуть,
пісню свою листопаду
негода виспівує тут…
Чуєте? – зливи сопрано,
поземок узяв контрабас…
Рано, чомусь надто рано
ця осінь відходить від нас.
12.09.21р.
і віз, який донині там.
Яка ж, скажіть мені, наука
натомість ще потрібна вам?
Відомо кожному чудово
на стику нинішніх епох,
що на початку було слово
і кажуть – слово було – Бог.
Чи варто тут ректи промову?
Та я до неї і не звик.
Хто Батьківської зрікся мови,
тих не врятує і язик.
11.09.21р.
Ще листя допиває літа смак.
Та осінь не знаходить собі місця
і не віднайде спокою ніяк.
Їй хочеться дощів і прохолоди,
їй хочеться туману та сльоти…
Смарагдовий сьогодні вже не в моді,
у золото одягнені сади.
Така непередбачена спокуса –
лягає павутинка на плече…
Ще хвильку жди, дай сонечка нап’юся
допоки літо бабине пече,
допоки снігу не закрутить вихор,
й відлуння не замерзне моїх слів.
Із кожним днем все меншає горіхів,
і на душі все більшає гріхів.
10.09.21р.
Із полонин вернулись чабани.
І перші клуби запашного диму
у небо линуть в пошуках весни.
Та де там. Марно. Зранку хуртовина.
Завія віє, замітає світ.
Негода в’їлась у Карпати клином,
гуляє сніг поміж смереки віт.
І вітровій лякає Верховину,
куди немає ні стежок, ні сош...
В таку буремну, штормову годину
стає іще чорнішим Черемош.
09.09.21р.
вогонь дібров не знає меж,
а небо в колір корвалолу
і ним повітря пахне теж,
ховатися десь марно, всує,
орієнтир беру ковша*
і відчуваю, як римує
красу цю неземну душа.
08.09.21р.
*Ковша – ківш – одна з назв сузір’я возів (ведмедиці).
 |
писали не всюди: Arbeit macht frei*.
Тіла лежать охололі
дорогою в комуністичний «рай».
Вбиті.
Сонця кривавий світанок,
дай крові, будь ласка, спити й мені,
віють холодні тумани.
Перегорають останні вогні…
Життя.
Хто ти, товаришу? Нащо
спіднє знімаєш на ранок з мерців?
Мойра блукає пропаща
і не синицю тримає в руці,
то – смерть.
Надписами на воротях
ще не відкрили дороги в Едем.
Хто ти, товаришу, хто ти?!
Кого вогняним скараєш мечем?
Мовчи!
07.09.21р.
* Arbeit macht frei – арбайт махт фрай (нім.) – праця звільняє. Напис
на воротах концтабору Аушвіц.
Не гупають «Майстерні». Все, хана.
Поетика поснула і поети.
Чи в Бахусу заплутались тенетах,
чи у Морфея солоденьких снах?
Не знаю.
А, от раніше, кажуть, що було:
слова гриміли гучно, як гармати!
А нині більше віршики кошлаті…
Мабуть, майстрів ступилося стило.
Буває.
Пегас ірже, благаючи з гори.
У розпачі Парнас, а музи юні –
червононосі, розпустили нюні…
Та моцно прикімарили майстри.
05.09.21р.
Ніби і живуть у мирі та кусають трохи.
Вже і радий на Росію «нагострити лижі»,
але ж знає, що в Тагілі, це вам не в Парижі.
До Москви ніхто не пустить (там своїх до біса),
Петербург не любить зайшлих… Все, хана, завіса.
Він ненавидить бандерів, ще й повча дитину:
«Это, сынку, все рассея, нету Украины!»
Ось такий то «брат» північний тільки жре і сере,
штучно виведене кодло у еСеРеСеРі.
Та чи зліпите людину з московита-ката?
Певно ні, бо заважає щелепа ця клята.
04.09.21р.
Воно все рівно одиноко зріє.
Казали, що на смак солонувате,
але мені остання в нім надія.
Що може мене більше здивувати –
солоні сльози чи щаслива мрія?
Коли впадуть додолу твої шати…
(не вирвешся з обіймів лиходія).
Як можна щастя з гілочки зірвати
не пробудивши ненажеру змія?
02.09.21р.
з нагоди – 75 річчя.
До снігів потрібно йти туманом.
До весни по пояс у снігах…
Похрестіть мене в дорогу, мамо,
нехай трохи легшим буде шлях.
Хай мені насниться в заметілі,
чарівний, дитячих мрій вертеп…
А довкіл пороша сіє білим.
Чи то сніг, чи може сад цвіте?
І лягає сріблом на волосся
й відкриває вищу неба суть.
Щоб усе в моїм житті збулося,
похрестіть й благословіть у путь.
01.09.21р.
