Святвечір пам’яті

Святвечір пам’яті. Молись.

Нехай свіча не затухає…

Ми пам’ятаєм, як колись

країну, що назвали – раєм

звели нещасну до біди,

у горі чорному втопили…

Лишились в урвищі сліди

одної на село могили –

у ній свій спокій віднайшли

кому не було чого їсти,

не змити вам тої хули –

трикляті вбивці – комуністи.

Їх не оплакували, ні,

скидали голими у до́лу*…

І хоч жаскі минули дні,

я вам не вибачу ніколи.

Проси, свіча, за души їх,

благай за кожну перед Богом!

Забути голод – страшний гріх.

Я поминатиму їх словом…

 

На свічці віск краплинами усох.

Біля вікна ми плачемо удвох.       

29.11.20р.

*Дола (діл) – яма для мерця.

Устеріки лиховоддя Черемошу*

Дивлюсь на виток Черемошу

в його розбурханій красі…

Та крізь води незмірну товщу

каміння чую голоси…

вони скрегочуть про негоду,

яка накоїла біди,

благаючи одне в народу:

«На берег річки не іди!»

Але хіба той глас почують?

Ріка змиває береги…

Кричить каміння людям – всує.

А тут пів кроку до біди…

28.11.20р.

Устеріки лиховоддя Черемошу* – село у Франківській області Устеріки де бере виток прекрасна річка – Черемош, сам там я пережив (за словами місцевих)

найбільший паводок який був на цій річці.

З людськими жертвами, з руйнацією мостів та доріг…

* * *

Вечір згорає у присок*,

легіт знімає утому

і аромат кипарису

шириться швидко по дому.

Накинь кошулю* на плечі,

хай зорі тебе зігріють.

Були у словах предтечі

ілюзії та не мрії.

Серце веде не в оману,

б’є дрижаками у тілі.

Ну ж, пригорнися, кохана,

у наготі люди смілі…

27.11.20р.

*Присок – попіл з жаринками.

  Кошуля – сорочка.

Листо́пад душ людських

(до дня пам’яті жертв голодомору)

 

Вперше земля не пахла землею
і вперше від неї тхнуло…
З дерев погризли залишки глею*,
на продаж тягли баули…

 

«Ой, дайте мені хлібчика трохи,
діточкам треба щось їсти.
Двоє вчора померло в Явдохи…
Не гигочіть, комуністи!»

 

Вперше смерділо вариво тіла
людського вночі по селах,
а влада безкарно сатаніла -
історія  перемеле...

 

Історія може. А пам'ять – ніколи!
Усоте вас проклинаю!
За те, що спустошили наші стодоли,
кати Вишгородського краю.
25.11.20р.

*Глей – загуслий сік фруктових дерев.

 

Омріяна любов

А на душі так любо

і щастя через край.

Дай поцілую губи,

спиваючи розмай…

Таке палке кохання

буває раз в житті.

Ти перша і остання

у сонмі почуттів.

Колись почув у тиші

Амура тятиву –

пишу відтоді вірші,

як я тебе люблю…

25.11.20р.

Сучасні цінності

Олжа, здається, нині у ціні.

Нещирість – смуток засіває в серці.

Країна потопає у війні,

зійшлися воля і неволя в герці.

 

Була надія: зломимо хребта

корупції – заживемо, панове!

Чи вдача нині в козаків не та?

І все частіше вдома плачуть вдови.

 

Як важко залишатися людьми

і крає моє серце за Державу…

Весь світ за – Україну! Ну, а ми?

А ми дідівську пропиваєм славу.

23.11.20р.

Українка

Про що твоя печаль, осіння жінко?

Ще гріють серце спогадів перлини

і тягнеться в минуле павутинка

твоє дитинство родом з України…

 

Розділене усе на до і після.

На Батьківщині вже рідні немає

і тільки пам'ять – материнська пісня

ніколи в твоїм серці не змовкає…

 

Ти не забула запах косовиці,

як смачно пахнуть українські трави…

Коли побути хочеш на одинці

такого слова рідного – От(т)ава*…

 

Тебе пригорне пам'ять наче мати,

не поспішай, побудь іще хвилинку

нікому не дано того пізнати –

про що твоя печаль, осіння жінко…

21.11.20р.

*От(т)ава – столиця Канади і трава,

що виросла на місці скошеної в тому ж році.

Сплюндрований Майдан

(до річниці Майдану)

Заплач сьогодні, небо, більше ні́кому.

Чи ще Нігоян та Жизневський на місці?

Ми навіть не в змозі поставити кому,

по трупах Майдану прийшли – реваншисти.

Зуби оскалило зло непокаране.

Виродки знову в погонах та мантіях…

Думали – виборем, сильними станемо…

Награлись, панове, у демократію?

Все починалось: «На хліб не намажете…» –

Як файно «ТБ» годувало борщами…

А мова стає все більше зневажена.

І пам'ять Майдану спаплюжена нами.

21.11.20р.

Під смітником

Життя пропити легко, навіть дуже.

Сідай но, поговоримо про це.

Немає щастя в оковитій, друже,

горілка ні від чого не спасе.

У тебе теж колись була робота.

Чекали діти новорічних див…

А ти котився з друзями в болото

і змій зелений безпробудно пив.

Була мета, а нині вона скресла.

Ні дому, ні роботи, ні сім’ї…

Ти виборов перепустку до пекла –

немає, друже, істини в вині.

20.11.20р.

 

Казка пізньої осені

Закликає осінь до зими: «Не спіши!

Тобі ще на морози ча́су буде.

Геть заморозить різнобарв’я грудень…

Сьогодні змерзлі дай зігріти комиші.»

Гойдає вітер сонний очерет.

Тумани проростають в срібний іній,

і ранок хоч холодний та осінній

іде між павутинок еполет.

Я навіть ворухнутися боюсь,

щоб не злякати чарівну цю казку.

Ще пі́сні не співала перша пташка.

І раптом гілка під ногою – хрусь…

19.11.20р.

* * *

Ранок дарує надію.

Він чистий, як вимите скло.

Першому снігу радію,

вдивляюсь в оновлене тло…

Місто моє ти – прекрасне!

У сизій, ранковій імлі.

Як просинаєшся вчасно,

глянь, скільки краси на землі.

18.11.20р.

На морі

Вечора упала пелена,

місяць розкидає кволо зорі,

випити духмяного вина,

хочеться на узбережжі моря.

День сьогодні видався жарким

(я таких давно не пам’ятаю),

що поробиш? «Лиса бухта». Крим.

Закуточок схованого раю.

17.11.20р.

* * *

Україно, подаруй надію

твоя мова – квітка польова.

Поетична думка не тьмяніє,

не вмирають – рими та слова́.

Важко залишатися естетом

у смутні, знедолені часи.

Коли вибір став межи поетом

і шматком гнилої ковбаси.

16.11.20р.

Пегасик і піїт

І

Рже пегасик із «труда» поета:

«Свідок Бог, я диктував не це!»

В описі коханої портрета

вийшло перекошеним лице.

Як тепер дивитися ув очі?

Думай сам, піїте, ти – глухий!

Плоскогрудий в тебе стан дівочий,

Ну і трішки де-не-де – кривий.

Рими дієслівні шкутильгають,

розміри гуляють взагалі:

«Як в копита ухоплю нагая,

буде мало місця на землі!»

ІІ

Дістаю із зашморгу Пегаса…

Finita la commedia. Слабак!

Лошака піїт довів до сказу.

Ну, а сам – бухати у кабак.

Із вином міцні приходять музи.

Кажуть ще й такі, що Боже мій.

А коняка з крилами – обуза,

інша тема то «Зелений змій»!

Наллємо по повній і повторим,

Хай сідає муза на плече,

бо у нас із нею спільне горе…

Що заснула? Наливай іще!

І коли в очах від спирту ясно,

ти не говори дурні мені!

Людям напишу слова прекрасні:

«Лох – Пегасик! Істина в вині!».

15/18.11.20р.

Навесні

Згубилися з тобою навесні

та зорі до світанку рахували.

І ароматом трави запашні

вели, здається, нас в сади Магдали…

 

Ще не вкусили першого гріха,

не зміг знайти нас навіть змій спокуси.

В моїй руці лежить твоя рука,

а в гру́дях неспокійні серцетруси…

 

Світає небо. Саме час іти.

Одним життям, та різними шляхами.

Тоді було півкроку до мети,

коли любив, здавалось, до нестями.

15.11.20р.

Зимовий ранок

Ранок почався. Вже чайник кипить.

Сонце розплющує сонні ще очі…

Дякую, Боже, тобі за цю мить.

Кіт – ледарюга вставати не хоче,

під батареєю гріється і

муркоче пухнастий: «Не турбувати…» –

інеєм квіти мороз на вікні

намалював, а за ним сніг лапатий.

І вітру немає. Спить певно теж.

Лиш крихітка-птаха літає між віт.

Ох і зима, ані краю, ні меж!

І тільки муркоче – ледарчик* кіт.

14.11.20р.

*Ледарчик – лінивець (слово із лексикона моєї донечки.)

Кожному своє

Вчитель захворів і депутат.

Ув обох діагноз неутішний.

Там готують кращу із палат.

Вчителю – нема. Занадто грішний.

Дві людини. Сім’ї, діти є,

ніби і живуть в одній державі

Та, як кажуть: «Кожному своє!»

Уряду учитель нецікавий.

Є «обранцю» кисень, ШВЛ,

Медсестричка із плейбоя діва …

Вчитель чи до ранку доживе?

Не дожив. Не відбулося дива.

У такі часи ми живемо

Із людей є тільки – депутати.

Та чомусь мені здається мо,

Треба у країні щось міняти.

13.11.20р.

Біс поплутав!

(або п’ятниця 13-те)

 

П’яниця тринадцяте мине.

У суботу щось не дуже гарно.

Де носило цілу ніч мене?

Шлейф на всю кімнату перегарний.

 

Як, скажіть, дружині пояснить,

що чорти розставили тенета.

Біля лавки «Пиво» став на мить,

у кишені дзенькає монета…

 

Фурії з’явилися на раз.

Мо, відчули, що несу зарплату?

А тут кум іще іде якраз…

Хрест даю, що я не винуватий!

 

Хтось підбив сходити в гастроном,

а мені то що, я хлопець хтивий.

Смакували пиво із вином…

Ну, а далі трапилося диво.

 

Пам’ятаю точно, що прозрів!

Є сім’я і зараз я не з нею.

А чому вернувся без трусів?

Відбивався. Кум подав ідею!

 

Чухаю потилицю тепер.

Не повірили, що я не винуватий.

Краще б повернутися в четвер –

ні сім’ї віднині, ні зарплати.

18.11.20р.

Статистика, або – двоє…

Ой, не заздрю я Адамовім ребру

й Прометея змореній печінці…

Як в житті стає питання ху-є-ху –

лаври дістаються, звісно, – жінці!

 

Пол слабкий сьогодні – мужики.

Ми дійшли, здається, апогею

(це для когось точно не з руки),

бо на десять хлопів  вісім – геї!

 

Та з десятка двоє не такі,

бо рожевим пломеніють щоки,

коли чують здалеку легкі

цокотять асфальтом діви кроки…

 

Серце торохтить, як барабан,

розум не слухняний, ноги ватні…

І хоч ти за сто кг кабан

та на все ради кохання здатний.

 

Нині кажуть: «Мужики не ті!» –

І статистика турне любого в шок.

Отаке трапляється в житті.

Але ж двоє сильно прагнуть до жінок.

12.11.20р.

Ще...

 

Ще спогадів не вичах час

і тіні мов живі на стінах,

і блискітки в твоїх очах,

і дощ. Цей вічний дощ осінній…

 

Якби могли ми щось змінить

не впевнений, що я хотів би.

Життя триває тільки мить

Мов крапельки дощу на шибі.

11.11.20р.

Вибір

(автобіографічне)

У юності мені казав комбат:

«Дивись, ти прізвище російське маєш, друже,

приєднуйся до нас, давай камрад…» –

А, як? Мій прадід землю українську плужив…

 

Зростав я у вишневому саду

і чув Дніпрові непокірні хвилі…

Тоді на радість, може на біду,

козацьку я відчув уперше силу.

 

Не зрадив діда й прадіда тоді

і батька, і землі своїй не зрадив.

А через чверть століття москалі

палитимуть по «братньому» левади…

 

Те, що відчув, казати не берусь.

Налита доля в келиху по-вінця.

Якщо ти серцем відчуваєш – Русь,

То не зречешся долі – українця!

11.11.20р.

Мамо, де тато?

«Мамо, – крізь сльози питає синочок, – де тато?

Ти ж обіцяла, що прийде сьогодні по ме́не.

Я дві цукерки для нього ношу у кишені

І все чекаю, коли ж батько зможе забрати…»

 

Хлопчик не знає, що тата ніколи не буде,

ще не осіла земля на сиренькій могилі,

що росіяни прийшли і його татка вбили.

А, хто братами були ті насправді – іуди.

 

«Вір, мій синочку, що тато всякчас буде поруч.

Бачиш у небі високім він зіркою сяє,

вітром осіннім нам пісню співає над гаєм

і, звісно, чекає коли ти з ним заговориш…» –

10.11.20р.

Вишня

Чи є у світі ще мудріша вишня?

Іду до неї у далекий сад.

Там тільки ми і дивовижна тиша,

а ще фарбує листя листопад…

Як іноді бажається розради.

Сховатися від себе чи життя.

Тому стежина і веде до саду

А журавлі у дальній край летять…

09.11.20р.

На межі

Маленьке яблуко, а так багато бід.

Чи жінка винна, чи лукавий змій?

Та умовивід нам зробити слід:

якщо – табу, торкатися не смій!

Не дай спокусі знищити себе.

Едем закривши двері назавжди́

від нас надійно схований тепер.

А ми? Застили в кроці від біди.

Не відчуваєм урвища без дна,

нас прірва не лякає, зовсім ні!

Ніколи не скінчається війна.

Для миру ми не зійдемось в ціні.

Не вірую в далекі рубежі

палає смолоскипом сонця схід…

Спиніться, люди, ми вже на межі!

Маленьке яблуко, а так багато бід.

08.11.20р.

Останній лист

Вогонь зіжре дописані листи.

Жодна тирада не дійде до цілі,

хай чорне буде чорним, біле – білим

і догорять палаючи мости.

 

Всьому свій час і кожному своє.

Каміння в світі вистачить надовго.

У кожного своя стезя до Бога

і по ділам нам небо воздає.

 

Найкращий лікар всякий знає – це…

Він і лікує, і ламає спину.

Ні жалості не має, ні зупину

й ніхто його не бачив у лице.

 

Чи можна вимагати співчуття?

Та можна, звісно, навіть привселюдно,

а в серці хтось підказує ледь чутно:

«Залиш хоча б останнього листа…».

07.11.20р.

Червона ріка

(триптих)

Ту́га сірої осені

та ріки береги…

Діти ногами босими

Топчуть перші сніги…

Йдуть селом чоросвитники*

Долі наперекір…

Завтра будуть – убитими –

із вишгородських гір…

Бабця рукою тремтячою

хлібчика подала…

Краще бути незрячою

Йде третій рік – війна.

ІІ

Ранок світанком холодним

і туманом з Дніпра

солдат підняли голодних

їм в атаку пора.

Перша сотня на ДОТи,

друга – мінні поля…

Не жаліють піхоти

трупаками земля

рясно всіяна-вкрита…

Сотні враз полягли.

Сплять солдатики вбиті.

Для совєтів* – хохли.

ІІІ

Жінка плаче-голосить,

син кровиною стік,

із очей ллються роси

поряд з ним – чоловік…

Запитала у Бога:

«За що доля така?»

Бо ціна перемоги –

Червона від крові ріка.

06.11.20р.

*Чорносвитники – українці яких кинули у бій без зброї і військового обмундирування.

*Совєти – радянська влада.

Правосуддя по-Українські

(по недавнім і давнішнім подіям в Україні)

 

Закон такий: коли бабла багато –

автівкою дави, стріляй людей…

Ти вийдеш все одно невинуватим!

Це зветься: правосуддя апоГей.

 

Бабла нема? Сиди собі довіку.

Який із тебе може бути толк?

Ти – імпотент, безгрошова каліка…

Ну, що скажи, злочинцю, ти примовк?

 

Убив десяток кметів* на зупинці?

Торгуємся? За кожного по п’ять!

Приємний шурхіт чути у торбинці:

«Не винуватий, треба відпускать.»

05.11.20р.

*Кмет – простолюдин, селянин, кріпак…

А завтра...

Осіння депресія скресне,

зійде, як лід на ріці,

коли полетять з піднебесся

сніжинки й розтануть в руці.

 

Мороз обпече твої щічки

не сильно, легенько, ледь-ледь...

І жмуться до вікон синички,

у снігу таку круговерть...

 

Не маючи цього і в гадці,

в зимовий потрапив полон...

На ранок прокинешся в казці,

не день, а омріяний сон.

04.11.20р.

Спілка

Голова болить не від горілки.

Не від неї нудить і нутро…

Як зайшов до однієї спілки

Зрозумів одразу: хто-є-хто.

 

«Розквітають» прапори червоні

(їм би ще двоглавого орла)

наче й сивина в людей на скронях –

Совісті, дивлюся, що нема.

 

Навіть не «бальзаківського» віку,

погляд КДБешний мов бурав...

За душею ж прогріхів без ліку

я таких не маю і не мав.

 

Та чомусь не ладиться розмова,

Перейшла на надвисокий тон.

Не виносить поетичне слово

й люто проклинає – Вашингтон.

03.11.20р.

Листопадове

Прийшла пора розхристаних думок.

Дерева голі, вечоріє рано,

як не дощем полоще, так туманом

укриє береги свої ставок…

 

Здається, що так близько до зими.

Останній місяць. Як тут не радіти?

Та бабине давно минуло літо

і донечці різдвяні сняться сни…

 

Я снігу хочу білого листа.

На нім так легко римувати слово

й не видно бруду під його покровом

і, навіть, веселішає в містах.

 

А поки листопадить за вінком

і барабанить дощ у підвіконня…

А що робити? Кажуть: «Міжсезоння…» –

Не краплі – сльози скочуються склом.

02.11.20р.

Сценарій осені

Все за осіннім сценарієм:

дощ у вікно дріботить,

кроки розсипаним гравієм…

Серце пронизує хіть.

Вітер гуляє до півночі,

люди поснули давно.

Ми живемо не за Гринвічем,

час відміряєм – вином,

миті – п’янкими цілунками,

що спопеляють мене…

Ніч зачарована трунками

хай на землі не мине.

01.11.20р.