Душа народу
(із розділу банальна гундарівщина)
Мазанки душа у вишиванці,
у садах вишневих солов’єм,
а віднині – у холоднім шанці
під вогнем ворожих артсистем.
Ця душа не скам’яніє, враже,
бо любити вміє, як ніхто,
коли важко вона тихо скаже:
«Будь сильнішим за старий Дніпро».
І відразу серце затеплиться,
ти збагнеш: у світі не один.
З вольною душею українця
ми сягнемо світових вершин.
30.11.23р.
Вона красива, наче перший сніг.
Жаданіша завії на світанку.
Для неї кави зранку філіжанка,
увечері впаду до нейних* ніг,
скажу: «Царице, вибір за тобою» –
вона ж сипне холодною югою
чи спепелить мене байдужий сміх.
Іще не знаю. Але якось буде.
Хай захолодить моє серце студень
чи плазуном лишуся її втіх.
То, певно, небо так рабів карає –
напризволяще відпустивши плаєм.
І душі в прірву скочуються їх.
29.11.23р.
*Нейних – її.
Недопалок, немов худа рука,
приліг на попільнички покривало,
а запальнички змучене кресало
вогню здобути не могло ніяк.
Уже й світанок тихо лізе в дім
і мрії, мабуть, саме час здійснитись, –
дихнути тютюновим оксамитом
й згубитися у грішнім світі цім.
Чи порятує папіросний чад?
Відвіту на питання це немає.
Хай безпорадність запарує чаєм
і геть іде крізь посивілий сад.
28.11.23р.
Зимові концерти
Під припічком живе цвіркун.
І, що йому негода?
Невидимих торкнеться струн,
тікає враз із хати сум
та нам його не шкода.
Як замітає снігопад
(скажу для вас відверто)
у ніжнім сяянні лампад
із увертюр та серенад
я слухаю концерти.
27.11.23р.
Викрили
(з народного гумору)
Каже дядько гучно з возу,
аж реве довкілля:
«Поки ще нема морозу,
я привіз вугілля»!
Шкапа глянула журливо
на вщерть забитий віз
і сказала: «От брехливе!
Він його привіз».
26.11.23р.
(воїн після контузії зміг
пригадати лише позивний)
… і… позивний «Псих».
Згадав наче всих,
що полягли в бою
і не пройшли крізь прю,
а вітер жбурляє сніг,
пробачте мені, я зміг,
Лету в той день підкорити,
шанці тепер мої скити,
горю і в бою, і в молитві
за вас, побратими, помститись.
24.11.23р.
Хитається під сирістю небес
стара верба, похила та розлога,
їй хочеться, немає сил, до Бога
і білий світ щоби навіки скрес.
Усе життя прикута до села,
точніше до дороги, що на цвинтар,
де гірко плаче найтихіший вітер,
як доленька дитя не вберегла.
А це пробився пагін навесні,
позеленів серед гілля сухого
і ожила рокита біля нього,
і син біля матусі заяснів.
23.11.23р.
Клопоче ніч про білий сніг,
на ранок – вибілене поле,
таке красиве, як ніколи,
під вікнами синички сміх
вона шукає, певно, сала,
що завірюха прив’язала
і бідкатися птасі гріх
на перші передзимні примхи
та сніг, що танув стрімко-стрімко,
й стікав хутесенько зі стріх.
22.11.23р.
Завія не тяжіє, а летить,
неначе пух, на спогади осінні,
які тобі ще, аж до болю рідні,
але чужими стануть в одну мить
і ця миттєвість поруч, за вікном,
під білим снігом кригне ледь помітно,
а він горить, струмить сріблястим світлом
та пахне ще коханням і вином,
така собі небезпідставна гра,
коли удвох під білим покривалом
волає тіло: мало, мало, мало…
а час шепоче: «Годі, вже пора».
21.11.23р.
За хвилину до осені
Ніч принишкла.
Гарна мить.
Яка тиша,
аж дзумить
й шелевіє
листячко
в безнадії
літечко,
хоч краплину
дай «Esse»*
за хвилину –
вересень
20.11.23р.
* Esse – вино.
Журавець*
Помовч до ранку. Нехай світло
зітре померклі фарби ночі.
Ирань* попід вікном розквітла
та пахнути чомусь не хоче.
Втомилася вона від літа,
від зорепадової зливи
і наче сонечком зігріта,
але здається нещаслива.
Прикованою до вазону
вона лишається, а мріє,
що зможе у кінці сезону
в обіймах канути завії.
19.11.23р.
*Журавець, иранія – герань.
Запроданець
(із розділу банальна гундарівщина)
То не питай чому прийшли вбивати.
Це за язик російський наша плата.
І ворог із московщини заклятий
поцілив мирний люд із автомата.
Упала жінка на змертвіле тіло,
своєї п’ятирічної дитини,
кричала так, що аж в ушах гриміло,
а з неї здерли спіднє і кофтину,
глумилися кати по черзі з плоті,
було їм весело, а ще – безкарно.
І не важливо в Ірпені чи Поті
настигне за російську мову кара.
Не кличу я до Совісті та Честі,
запроданці того добра не мають.
Заждався Юда другого пришестя…
Сидить з Ісусом у кафе за чаєм.
17.11.23р.
До Руфа*
(із розділу банальна гундарівщина)
Скажи, Руфе, твоя жертва була даремною?
Твої вірші читали пацюкам?
Твоя душа тепер летить у небі птахою.
І нам не легше, ой, як важко нам.
Засіє Гундарєв* слова свої змоскальщені,
зросте поміж поезії бур’ян,
такі, як він, Юрко, росією скріпачені,
хоч тезки ви, але , мов їнь та янь.
Твій вольний дух навік посіяно між зорями,
нащадкам будуть гарні врожаї.
Хто ж гундарівщиною лишається хворими –
сконають, як московські холуї.
Світла пам'ять тобі, Руфе.
15.11.23р.
*Руф - Юрій Руф (Юрій Романович Дадак; 26 вересня 1980, Бережани, Тернопільська область — 1 квітня 2022) — український поет, видавець, сценарист, засновник концептуального літературного проєкту «Дух Нації»
Гундарєв (гундарівщина) – Юрій Гундарєв якийсь там заслужений журналіст, людина, що просуває російську мову в український літературний простір і вважає себе ну прямо неперевершеним пописуном.
.jpg)
Листя заграє сонату настрою,
закружляє у вальсі спокуси.
Осінь здається дивною казкою.
Леді у модному капелюсі
йде, оминаючи плями калюжні.
Їй самотньо. Чи може здається?
На плащі красіє брошка – три ружі
і – тук-тук-тук відбиває серце
чи каблучки по намоклій бруківці.
Їй хочеться глінтвейну чи грогу.
Той, хто вгадає, що хочеться жінці,
кажуть, вгадає бажання Бога.
14.11.23р.
Лікувальне
Ковтай, дружок, мікстуру вірша,
сьогодні буде день важкий,
ми всі святі та трохи грішні
російською хоч не завий,
язик нікого не врятує,
тож не вистрибуй із трусів.
Коня купив? Купи і збрую!
Не буде так, як ти хотів.
14.11.23р.
Вовки Да Вінчі
(із розділу банальна гундарівщина)
Історію
творять такі, як Да Вінчі,
а записують такі, як гундарєв.
Перші є світочами Української
Нації,
останні чітко знають де розставити
розділові знаки, щоб догодити
своїм московським господарям.
Скільки нас ще поляже
у ці лихі години?
Чур тебе, клятий враже,
подохни в Україні.
Тобі землі замало?
Хочеш жінок красивих?
Братику Коцюбайло,
це лиш «Вовкам» властиво –
переплетуться руки
на автомата цівці,
житимуть наші внуки
й знатимуть – українці –
мирні люди, заможні –
ратаї, гречкосії,
вони непереможні,
у гаслі: Смерть росії!
Видохне суче плем’я.
Буде їм кара Божа!
Зіркою Віфлеєма
сяє нам перемога.
12.11.23р.
Останній бій
У криївці холодно та сиро
на стіні ледь тліє каганець,
слухає уважно командира
молодий та стомлений боєць.
Він зоставив рідних у верхів’ї,
де тепер вирує сніговій,
москалі ховаються, мов звірі
чи скоріш не звірі, а щурі.
«Треба зупинити, хлопче, валку
в неї курс на вузлову із гір…
жалко люд невинний, дуже жалко,
їх везуть етапом у Сибір.
Ти місцину знаєш дуже добре,
проведеш нас плаєм поміж гір,
серце в тебе, воїне, – хоробре» –
мовив наостанок командир.
Десь під ранок засідка ОУНа
вже чекала на кривавий бій,
аж юнак промовив тихо: «Будьмо» –
й до машини кинувся мерщій,
вихватив кермо, ніби відрізав,
нерви мав, напевно, як струну.
Й два десятки виродків-чекістів
за собою в прірву потягнув.
12.11.23р.
Приступ жаби
(із розділу банальна гундарівщина)
В Гундарєва знову приступ жаби,
Як же так? Попереду Сушко!
Ох, конкретно штирить баобаба
(аж іззаду віддає душком).
Треба поміняти, Юро, спіднє!
Бо куди такому на Парнас?
Пишеш ти частенько. Та не плідно.
Бо віслюк ні разу не Пегас.
Усаджу тобі у гузно шпичку!
І вгамую поетичну хіть.
Просто заздріть – то погана звичка.
А зі шпичкою вона проходить в мить.
11.11.23р.
.jpg)
Грушко, сипни на землю
своїх плодів, що аж під небом,
цілують хмари, певно,
їх смак давно зрівнявся з медом,
обарвлення з місяцем,
цілющий сік з богів нектаром…
а листя, ніби серце,
що б’ється в унісон із вітром
вростаючи у пам'ять
кожною гілочкою кожним
листочком від Адама,
по останній день мого буття…
11.11.23р.
Як врятувати літечко
Сонце проковтнула хмарка
і відразу всім не жарко.
Щоб могли купатись діти,
треба сонечко звільнити.
Побіжу мерщій за гору,
буде в небі ясно скоро.
Бо, як хмарно ненька зроду,
не дозволить йти у воду.
А, яке ж тоді це літо?
Запитають батьків діти.
08.11.23р.
Приворожити не зуміла.
Зачарувати не змогла.
Вона хотіла тільки тіла,
а не любові чи тепла.
Дала дання* йому надпити,
лишивши часточку собі.
І доторкнулася струн цитри*,
ховаючи нагу в габі.
Але не все підвладне відьмі
поміж смерек Карпатських гір,
не мали сили чари східні
й не мають неї до сих пір.
Вона ж промовила не сміло:
«Моє життя, немов зола –
приворожити не зуміла,
причарувати не змогла».
08.11.23р.
*Дання – знахарський напій, чар-зілля;
Цитра – музичний інструмент.
Не слів бракує, відчуття провини,
за Курбаса, за Стуса, за, за, за…
за кожного, хто без вини загинув,
та наостанок нам крізь біль сказав:
Плекайте мови джерело священне.
Бо де той Бог серед усіх могил?
А коли слово безнадійно згине,
тоді народ своїх лишиться крил
і кане ниць у відхлані* тартару…
Щоб не настала ця гнітюча мить
не накликайте незміренну кару –
плекайте рідну мову та любіть.
07.11.23р.
*Відхлань – безодня.
Йолоп царя всеяросійського
(із розділу банальна гундарівщина)
Поет був млявеньким настільки,
що бракувало хлопу слів.
Насиплю бідоласі кільки,
щоб він хоч трішечки під’їв.
Бо, як голодний скаженіє
і дурість пише, наче тать,
а тут з’явилася надія,
що зможе хлоп защебетать.
Та де там щебет? Лиш ґелґоче
тепер наїдений трухан,
я па-расійскі, каже, хочу,
то, що поробиш, як бовван.
07.11.23р.
Напівтони осені
У полисках осіннього дощу,
напівжурба, напівлюбов, півмряка…
мелодія з кафе лунає млява,
а дощопад на вулиці не вщух.
Він ювелірно підбирає такт,
аж ринви попід вікнами ридають,
а я сиджу на мокрій лаві скраю,
любуюся на листопаду смак.
Смарагдове, багряне, золоте…
А півтонів ніхто не помічає.
Хіба це дощ? Довкола водограї.
Та скоро це снігами замете.
06.11.23р.
Стара калоша
(із розділу банальна гундарівщина)
Стара калоша вчила кеди жити:
«Послухайте, недомірки, сюди…» –
Здавалося у погляді сердитім,
геть зовсім недалеко до біди.
А кедам що? Вони нові та справні
їм подавай Европу та Париж.
Калоша хоче по-старому править
і, звісно, «топить» за московський движ.
Йдуть вулицею кеди Champs Élysées*
Їм на калошу якось все одно.
А мокроступ* лайном російським лізе,
пробивши, власне, головою дно.
05.11.23р.
* Champs Élysées – вулиця Шампз-Елізе;
мокроступ – калоша.
.jpg)
У ті часи коли листи
летіли до поштових скриньок,
в руці конверт аж шелестить
і вітер підганяє в спину,
мерщій дізнатися новин
на білім аркуші паперу,
поміж дощів та хуртовин
своя царила атмосфера
і ти лишався сам на сам,
закрайок відривав конверта
спивав по літерам листа
думок далеких та відвертих.
05.11.23р.
Плагіатовий пошуковичок
Плагіат вбачається у всьому.
На паркані бачиш слово – йух?
Зараз майстрописцеві Юркові
перехопить від розради дух.
Докторська робота для тупеньких,
одне слово, але скільки тем,
він чупрун хваткий, немов обценьки,
виссе з пальця тисячу проблем.
Розум притаманний тільки лисим.
Є волосся? Все – бовван, тупак…
А Юрко на сайті – борзописець
Викакає слово і ніштяк.
Та наклав сьогодні цілу купу,
Сморід від російської ого!
Знаєш, Юро, та пішов ти в дупу!
Нудить від базікання твого!
04.11.23р.
(байка)
Хотів осел заржати наче кінь,
як ненормальний роздуває писок,
аж мізки в голові – тілінь-тілінь…
аби ж він був у віслюка той мізок,
то може і не трапилось біди,
а так суціль трагедія і драма,
але так буде з кожним і завжди,
коли летить, мов камінь в рило – карма.
І все нічого тільки ішака
десь повели крізь потаємні двері…
щодуху він до родичів гукав,
але скінчив свій шлях у шкуродерні.
Якщо тобі ці риси притаманні –
таких ослів «рятують» – росіяни!
03.11.23р.
Казка про принца Кончіту
Це було у паралельнім світі,
а можливо зовсім не було,
захворів на заздрість принц Кончіта,
поголив макитру наголо.
Де тут, мовив, на ПееМі рейтинг?
Як це Соболь вище за майстрів?
Маю я стояти тут найпершим!
Аж випригує Кончіта із трусів.
Не дадуть придворні принцу ради
і плазують перед ним вужем.
Спереду не підійдеш і ззаду.
Сльози ллються проливним дощем.
Що ти, принце, ниєш, наче баба,
йди тебе утішу: улю-лю...
Народився, певно, баобабом,
я тобі свій рейтинг віддаю.
01.11.23р.
Привіт. Ось і ти, коханцю осені.
Прочини таємницю небес:
чому сад не цвіте більше росами?
Чому лід під обід ще не скрес?
Він на лаві до мене притулиться,
чуєш лист, як в саду гомонить?
І тихішають з кожним днем вулиці
й павутини порідшала нить.
Дні згорають осінні, мов блискавка,
розпочався й відразу нема.
Та невдовзі розкидає блискавки
по багряному саду зима.
01.11.23р.
Секрет для Гундарєва
Душа шукає виходу в астрал,
їй хочеться міжхмарря та нірвани…
Про, що ти пишеш, лисий аксакал?
Бо розуму твій «труд» непритаманний.
Обхезався, то краще помовчи,
бо чи потрібно всьому світу знати,
що геніальний геній просто – пшик,
кукою поїхав дурноватний.
Послухай, но сюди, недопоет,
брутальний воїн, ерос, мачо грізий…
Для тебе привідкрию я секрет –
ерекція і енурез – це різне.
01.11.23р.
