Серце налите сумом,
болем сповнене теж.
Як ти тепер без струму,
місто моє, живеш?
Знову летять потвори
в небі їх силует.
Сіє росія горе
запусками ракет.
Плаче шкелет будинку
вікон очі пусті,
в пустку задме сніжинку
на обгорілий стіл.
Зійдуться душі вбитих –
дітлахів і батьків.
Долі людські розбиті.
Боже, ти цьо́го хотів?
25.11.22р.
То не рубін, – то кров людська,
від неї навіть площа красна
і мавзолей – лихого ясла…
Трикляті будьте у віках!
За вбитих наших діточок,
за війни всі й голодомори,
за черствість до чужого горя…
Настигне й вас небесний рок.
Коли ваш батько – сатана
свій плід розтрощить об ненависть,
а поки він тобою править
притулок збоченців і зла.
24.11.22р.
Ранок з дитинства
(із циклу Карашинські жита)
Ранок плекає Здвиж,
спить на стовпі лелека,
я полюбив цю тиш
і молоко із глека.
Ген за селом поля
поміж лісів соснових
пахне рідна земля
у ясі світанковій.
І солов’їний спів,
радісний і високий
будить усе від снів,
ранковий даруючи спокій.
23.11.22р.
…Як дивно сніг зашарудів,
де свіжовириті могили.
Чи мало Господу хрестів
країна наша породила?
Летять до вирію сини
під прапорами на погості,
тепер являються вони
лишень у неба високості.
А ще у снах коли болить
душа матусина і виє,
і тільки сон – остання нить,
а опісля мете завія.
…як дивно сніг зашарудів…
22.11.22р.
Передгруднева звістка
Ще теплиться на лозах виноград
налитий сонцем і дощами вмитий,
але шукає прихистку чи скиту,
бо рясно устеляє снігопад
його червоні, захмелілі грона
і прорікає зі стовпа ворона,
що залишає осінь листопад
у переноснім і прямому смислі,
вона грудневі прочитала мислі
і принесла цю звістку нам у сад.
19.11.22р.
Із нічного
Коли тебе збентежить ностальгія
і дзиґарів замре веретено,
як снігова, ревнуюча завія
вдиратиметься у нічне вікно,
на виворіт щоб вивернути душу
і висотати пам'ять унівець,
ти із волосся сніговій не струшуй,
мине під ранок цей тривожний герць…
Перегорнувши спогадів сторінку,
іди вперед, накинувши пальто.
Як хтось, колись сказав: шукайте жінку –
без неї у цім світі ми ніхто.
18.11.22р.
Вольниця
Я не люблю липкої крові
і не липкої не люблю,
насип-но, доле, козакові
кишені повні тютюну,
іще даруй коня до шаблі
і до пищалі срібних куль,
хай ворог каже: «Ви ослаблі!» –
а ми їх множимо на нуль.
Зриває вітер шапку-бирку,
дощем запахло у степу…
налий коряк мені горілки,
дай змити споминів ропу.
Речуть на все є воля Божа
для домозрощених рабів.
На долю скиглити негоже
й на Бога проливати гнів.
Розкочегарю носогрійку*,
додам туди чортополох,
нехай біжить судьба-злодійка
з куцим навперегін удвох.
А ми з конем у степ широкий
де вольності буяє дух.
Спокійно нам там, де неспокій.
Пора. Здається, дощ ущух.
17.11.22р.
*Носогрійка – люлька.
Коли за вікнами зима
одягне білосніжні шати,
то й вітру протрубить сурма:
пора дерева прикрашати!
Здощилися до чорноти,
аж листя скинули додолу,
а їм так хочеться цноти
і снігу, певно, як ніколи.
16.11.22р.
Русь буде тільки одна –
Київська!
Коли над Києвом литаври
благу нам звістку проречуть:
Звершилося, звільнилась Лавра,
не місце московитам тут!
Нехай погані та хороші
відновлюють собі улус,
на мочарі хай пнуться мокші
творити з жабами союз.
А Русь Святу нехай полишать
не місце тут ніяк орді.
І оттоді настане тиша.
І мир зажевріє тоді.
15.11.22р.
Не поетиться слово сьогодні,
здичавів безнадійно Пегас
та і вірші писати не модно,
для поезії кажуть не час.
Не трапляється в зошиті дива
не римуються зовсім слова.
Йду на кухню, наллю собі пива,
проясниться хай тьма вікова.
Це не трунок, нектар, дар від Бога
без якого людці чомусь злі.
Кварту пива, одну, для Ван-Гога
й невеличке цебро для Далі.
Чим поети художників гірші?
Просто в нас помість пензлів слова.
Прояснилось. Писатиму вірша.
Поки це не уздріла жона!
13.11.22р.
Ляшкове ополченіє
Політиків почався променад.
Химери натягнули біле пір’я.
У шанці й камуфляжі знад і знад…
і, певно, романтизму в надвечір’я.
Тепер до зброї потяг, а не клич,
пройшла пора лютневої навали,
настала ера «наднових» облич
і запитання: «Шо, мля, не чекали»?
За бонусами ринули усі
Шарій і Шухрич нині – патріоти
баяють нам у всій своїй ясі,
тримаючи нарід за ідіотів.
Військова справа це вам ого-го!
Бунчук і булава й козача люлька.
У руки автомата взяв Ляшко,
у розвідку, мабуть, пішла – тігрЮлька!
12.11.22р.
Відгомін бабиного літа
Залистападить мою душу,
закрасоточить осінь знов,
ти, клене, листячко не струшуй
багряний колір – це не кров,
то інею передмороззя
і літа бабиного жар,
ще висріблить твоє волосся
мороз, а зараз хай пожар
своїм порфірним поцілунком
тебе зігріє у цю мить,
хоча розсвіт й налитий трунком,
не гріє вже та , як горить.
10.11.22р.
Любить море тишу. Але шторм.
Господи Всевишній, де той мир?
Гради-урагани під вікном
крові хоче свіжої упир.
Не нап’ється виродок ніяк.
І дітей вбиває, і жінок.
Щоб ти, чорний виродку, закляк,
хай тебе розтопче твій же рок.
Ви за все заплатите сповна.
Склеп кремлівський не спасе від мсти.
В дім ваш ще повернеться війна,
Бог рахує сльози сироти.
07.11.22р.
Поезія осіннього дощу
ти неповторна
й ні на що не схожа –
опале листя і квітуча рожа –
пробач мене
і я тебе прощу
за цю красу жовтневих листопадів,
за тихий ліс
й журливий крик птахів,
за вітру недоспівану руладу
й за те, чого в тобі недолюбив.
06.11.22р.
Червоній армії хана.
Нема великої росії!
Кремляді не мужі – шпана,
які лише нещастя сіють.
Але й пожнуть вони за те,
своєю захлинувшись кров’ю,
бо, як посіяне зросте
й до рук своїх ухопить зброю,
буде відтята голова
і не одна летіти з плахи
й царків, й двоглавого орла,
бо росіяни – це невдахи.
05.11.22р.
Севастопільська ганьба росії
Ну, що, російський Ґоліяте*,
ти спіднє виправ після Криму?
Драконові хвоста відтято,
тепер хай блимає очима,
бо сорому сховати ніде.
Великоросіє держави
таке ж задрипане, як спіднє
і зброя геть до тла іржава
лежи собі на смертнім одрі
очима блимай, мов сновида,
затаскана російська шльондра,
Залужний буде за Давида.
03.11.22р.
*Ґоліяте – Голіафе.
