Вранішнє

Ранкова суєта. Біжу мерщій...

Дзумить зупинка мов осиний рій.

Немає тут ні «кума», ані «брата» –

Для "парєшаю" не знайдеш ти блата.

І хто без черги пре свої тюки

В нарив конкретно йде на матюки.

Завмер. У стороні стою, дивлюся.

Мені не смішно, Господи Ісусе!

Ще, Божий, не почався день оцей,

А люди, вже, не схожі на людей.

                                                30.11.17р.

Ковточок щастя

Ти щастя зачерпнула у долоні,

Прийшла, сказала: – таточку попий!

Низесенько вклоняюся. У доні

Куштую з рук солодку мрію-мрій.

Відразу відступає люта втома

І негаразди лізуть у барліг...

Коли щебече миле щастя вдома,

То не турбує на волоссі сніг.

Розтанули гіркоти і негоди,

І вечір не холодний вже такий.

Це відчуття святої насолоди,

Прості слова: – на, таточку, попий.

                                                28.11.17р.

Аритмія часу

Я похитнувся. Часу аритмія –

Аорта вибиває пульс думок.

У головах – антисанітарія.

…І совісті у людях ні на йок.

Блаженний той, хто обирає храми.

Шукаючи спасіння в небесах.

Ненатлі у церквах осіли хами

І розтягнули віру по руках.

І ніде слова мовити, сказати: –

О, Боженько, народ благослови!

Мене цьому колись учила мати.

Тепер її читаю молитви.

                                         27.11.17р.

Чотири двадцять чотири

Ще зорі не сховали свої лиця*.

Дрімота тихо бродить по квартирі.

Сном огорнула донечку жар-птиця –

Сопе красуня в спокої та мирі.

Я копошусь у пелеху думок

Шукаючи свої орієнтири…

Давно не сплю. Посьорбую чайок.

На дзиґарі: чотири-два-чотири…   

                                           25.11.17р.

* вже котрий ранок прокидаюся рівно о: 4.24.

Котячий блюз

За вікнами мете. Вже по коліна.

Удома тепло і не до пурги.

Тарелями гуркоче зично Зіна, –

До надвечір’я будуть пироги.

Із того що? Не хоче серце здоби.

(Тяжка печінці). Де ти, мій, карась?

Зінчин жених мені не до вподоби,

Але сьогодні я у капці – зась!

Нехай «муркують», ні…,

                                     не претендую!

Не пазурами їх, ані гу-гу.

Нема бажання, хай собі токують, –

Щось витворю – і спати на снігу.

                                              23.11.17р.

Добро

Посієш безнадійно – проросте.

Затеплиться промінчик у душі.

Осяє, і засяє, і пусте –

Відійде на далекі рубежі.

Чи має ціну крихітка добра?

А посмішки легенький промінець?

Якщо для цього Бог тебе обрав –

Прекрасне сій серед людських сердець.

                                                        22.11.17р.

Степ козацький

Ти де, козаче? Знає тільки степ.

Бо рясно-рясно всіяний кістками.

Омитий кров’ю. Довгими віками

Оплакуємо ми твій братський  склеп.

Не має ні могил, ані хрестів.

Така ціна є вольності народу.

Тяжка оплата за свою свободу.

Щоб вітер тут привільно гомонів.

Не степ ридає-виє, а душа.

Її не вбили гради-урагани –

Козацький дух не зломлять бусурмани!

Не рухне стрій козацького коша.

Перестраждали тисячі халеп.

Лише ростуть і множаться могили.

Це все сини, які тебе любили,

Козацький милий український степ!

                                                    21.11.17р.

Осіннє диво

Осіннє диво, звідки ти прийшло? –

Розсипані червоні намистини

Посеред інею та листя горобини,

Жаріє літа зраджене тепло.

З порошею вальсує вітерець.

Гойдає не роздмухану надію…

Дивлюся і душею молодію,

Ще трішечки – і осені кінець.

Все потопає в оксамиті дня.

У паморозі віти скорушини,

Останньої чекаючи години

Запитуються снігу: –

                                   як же я?

                                           17.11.17р.

Шкільні спостереження або: децел звісно не матюк

Усіх життя притисло до  землі.

І лише ми, як не крути у «тренді»,

Мої чарівні друзі – вчителі.

Не горе, що нема «леве» на бренді.

Сьогодні не моднячий – «макінтош».

І джинси кльош давно уже не в моді…

Єдиний «бренд» – учительських калош,

Тобі пасує при любій погоді.

Батьки – «круті», учитель – ліміта.

У предків за псалми лунає – «Мурка».

Стосовно школи є своя мета:

Диплому бал підвищити для – «турка».

Терпи, колего, це таке пусте.

У 90-ті ми пройшли халепу.

На зміну «крутизні» уже росте –

Епоха декадансу, ера – «репу».

                                        13.11.17р.

Піду у депутати

В сім’ї барига – знахідка і скарб!

У домі завжди є чого пожерти:

Лангусти, моцарелла, риба, краб...

(Щоб челяді від голоду не вмерти)

«Наварить» на товарі «п’ятака» –

З копійки, як із пива злиже піну.

Йому все мало! Вчора натякав: –

Піду у депутати, як не згину.

Не згинув, хвощ, цілісінький, пройшов.

Утроба розбухає, пухне рило.

І «зацвіла» до Родини любов.

Землею наш «герой» торгує сміло.

Пішла і Батьківщина за товар.

Бабло, відомо всім, не пахне зроду!

В умі одне: злизати би навар…

І костомаху кинути народу.

                                              15.11.17р.
Картинку взято із інтернету. Будь яка схожість з реальними людьми є винятковістю. 

Сила духу

Горять іще Батурин й Чигирин

І будуть жевріти допоки Україна

Перед царем не встане із колін,

І стане перед Богом на коліна.

Ще сльози ллє Дніпро. І Рось, і Уж...

І серце матері з війни чекає сина.

Не вибити козацький дух із душ!

(Російське не породить Батьківщина).

У землю ми коріннями вросли

Черпаємо до віку персті силу.

І ходимо на «Змієві вали»,

Та діда пом’янути на могилу.

                                           13.11.17р.

Гіркі жнива

                                               (останніми днями у Вишгороді

                                померли  декілька гарних людей.

                                Царство небесне всім померлим.

                                у світлу пам’ять про них.)

Похолодала вишгородська ніч.

«Гіркі жнива» опустяться на ранок…

І душу ріже спогадів уламок.

Сльозяться у церквах десятки свіч.

У розпачі пригнічені серця

Імла розтала, відійшла людина...

І пам’яті проталина єдина –

На все є воля Вищого Творця.

Усе життя було в твоїх руках.

Ти на землі залишишся – ділами.

Розведено мости межи світами

Із праху ми прийшли. Йдемо у прах.

                                                   12.11.17р.

Байдужий потяг

Байдужий потяг відбиває стики,

Вицокуючи кожен перехід.

Свої до ранку не зімкнути віки

Край ночі я побачу сонця схід.

І сірий ранок уготує ліки,

(Рецепт один, але на сотню бід).

Ми всі туди, де ллються крові ріки…

Бездушний ешелон іде на схід.

                                                09.11.17р.

Останній бастіон

Останній бастіон

(колегам, які не зрадили рідного слова присвячується)

У слова ми – останній бастіон,

Бо люблячих цурається зневіра.

Стікає рясно, кров’ю, ера звіра

І відступає чорний легіон.

Не видно краю і кінця війни.

Та ближчою стає розв’язка драми,

Нав’язаної «добрими» царями –

Про всемогутню волю сатани.

У вірші укріпляємо редут.

Не маємо не зради, ані змови,

Останні хто лишилися у мови –

Її врагу ніколи не здадуть!

Війна поета – інші рубежі.

Та хто сказав?, нема чого втрачати,

Чи вимовив: – поети не солдати!

Той не ходив ніколи по межі.

Глухому серцю – кам’яний острог.

Ницій душі усе високе – всує –

«Розстріляне відродження» не чує –

Вона байдужа. І суддя їй – Бог.

Допоки всі будують «Вавилон»,

Ніхто не вірить у могутнє слово,

А супостати здрастують чудово…

І лише ми – останній бастіон.

                                                 09.11.17р.

Перший сніг

На видоколі місяця серпанок

І часоплину неугавний біг.

У світлі дня народжується ранок,

Вальсує на світанку перший сніг.

І не слідів, ні галасу, ні люду,

Метіль услала білі килими…

Завмерло серце, бо краса усюди.

(Хоча іще три тижні до зими).

                                            08.11.17р.

Карпатське

Ми Совість спродали за куш.

Ще не народжене убили.

Ні граму не шкода нам душ

Межи дерев померлих туш –

Корчі - хрестами на могилі.

По лісу небо сльози ллє.

Земля несе їх у долину…

Хтось відхрестився – не моє!

Та час розплати настає –

Природа знищує людину.

Немає Бога у душі.

Кругляк укладено в обози,

В кишені «круглі» бариші…

Але забули торгаші,

Не повені то – неба сльози.

                                   04.11.17р.

Розмова з дідом

Казав мені старий Кандиба: –

Хватить усім, якщо на дибу

Хоч раз у місяць марнотрата!

Зросте і пенсія й зарплата.

То може ще б і пожили…

Та що поробиш, як – хохли.

Хоча такими жити легше…

(Забивши люльку, старий, крекче) –

Бо що, скажи, із нього взяти?

Що під рукою все до хати…

А українці другі люди.

Ті, сину, справжні правдолюби,

А так… (Махнув на білий світ).

Побрів до свого двору дід.

Та обернувшись ще сказав: –

Я, синку, вже життя пізнав.

Ось шрами, хірургічні шви…

В житті пройшов я дві війни.

Мій прадід теж казав – юначе!

За вами доля ще поплаче…

Чи бути нашим хоругвам

Тепер вирішувати вам.

                                   01.11.17р.