Холодні світанки коли, аж біліє роса
і павутина літати властивість втрачає,
сильніше тяжіють налиті свинцем небеса
й останні птахи юрбляться зібравшись у зграї.
Пора покидати улюблені серцю краї.
Чи пахне так щось, як небо твоє, Батьківщино?
Стоять у журбі в позолоту одіті гаї
та приміряють берізки з туманів хустини.
Порину у спогади, стане тепліше душі.
Вже і озимі земля від морозу ховає.
От-от прийде зима у білім своїм кунтуші,
опісля ж настане пора квітневого раю…
30.06.23р.
(диптих)
І
Коли упав ченець останній
від рук червоного терору
тепер там дерево бажання,
дорогою, що йде угору
і я вплітавши свою стрічку,
не усвідомлював напевне,
у храмі запалає свічка
і заговорять стіни древні.
ІІ
У день жаркий, в Старому Кри́му,
я повернувся до Сурб-Хача
де джерело стікає з ринви
й вода холодна ніби плаче,
про пережите лихоліття
(а ще ж переживе, ой, Боже)
біди, на жаль, у білім світі
на всі віки, з лихвою схоже.
Зі мною говорили стіни
про все, що бачили і чули,
не всім розчулиться каміння
про сьогодення та минуле,
як вражі стримували стріли,
терпіли вдачі та невдачі…
а ще про вічність гомоніли
в вірменській пу́стині – Сурб-Хачі.
29.06.23р.
*Сурб-Хач (Святий Хрест) – вірменський монастир
розташований у Старому Криму.
.jpg)
Сезон дощів
Сезон дощів, природній амаретто,
це літо не дарує надто див,
грозою небо грається уперто,
такий тепер у червня наратив.
Свинцеві хмари обкладають місто,
сиріє день, сіріє його тло
і тільки вишні радують намистом,
відсвічуються в олов’яне скло.
Мов промінці великого світила
і не знайти яскравіших вогнів.
А пам’ятаєш, вишні, як любили
ми на канапі у сезон дощів…
28.06.23р.
Вона була сумна і трішки п’яна
від липи цвіту, може й від вина
така смілива, витончена пані,
фланірувала площею сама.
У її косах заблудився легіт
і несміливо доторкнувся пліч
і, аж завмер, мені здавалось, всесвіт,
бо скільки тут спокус і протиріч.
Але ніколи пані не збагнути,
що десь комусь пече нестерпний жар.
Напитись хочу чарівної рути
та щезнути у відблиску Стожар.
27.06.23р.
Відповідь на Юрко бикує
Щодо Лучано думаю, що ні.
Який там Паваротті з русофіла?
Коли язик в російському лайні
і те, що ззаду трохи пригоріло,
то, Юро, дуже сильно не бикуй
таким маршрут прописано одвіку –
іди ти, любий друже, ***!
Зросійщено-спотворена каліка.
27.06.23р.
Як дичавіла «Прима» зранку,
давила горло, аж до кашлю,
а дим в’їдався у горлянку,
і місяць лютий скалив пащу.
Сів біля грубки на ослінчик,
дістав із торбочки кресало…
як перший спалахнув промінчик,
то заспівало й піддувало.
На вулиці казився скипень,
русло Дніпра скувала крига,
на грубці грівся чай із липи
та настрій підіймала книга.
І зігрівала тілогрійка,
бо ще тепло не йшло від пічки…
і тільки «Прима», як злодійка,
давила й дерла горло звично.
23.06.23р.
Надієслівлю,
все, – це вірш.
Хто скаже – ні,
душі не має!
Ось там зупинка
є трамвая…
Критикуни, ціна
вам гріш.
Дивись, як склалися
слова
(аж по зубах
шкребе оскома).
Куди Івану Низовому,
до генія-пописуна?
Читаю, руки аж тремтять,
з безсилля тупочу
ногами…
Створи з чернетки
орігамі.
Аж вирвалося: «Твою
ж мать»…
22.06.23р.
Хвіртка
Ця хвіртка стара, мов життя,
її пам’ятаю з дитинства
і кожен у пам’яті цвях,
які рахував, як дивився
на заржавілі завіси
вони ще, здається, із кузні,
хто на них хвіртку повісив?
уже й не так важливо, друзі,
буває заскрипить вночі,
аж серце закляне від страху
ідуть куцаки-космачі…
але наступає ранок.
22.06.23р.
Перша філіжанка чаю
Ранковий чай, солодкий, наче тиша,
терпкий-терпкий, як перший плід хурми.
Коли ще вітер хмари не колише
і янголи не ляскають крильми,
смакую ним під розсип зорепадів,
під тихохід невтомних дзиґарів,
шикуються планети у параді
й вітрила ждуть на подихи вітрів.
А, що мені до метушіння світу?
До аксіом чи теорем буття?
По вінця наливаю оксамиту
й куштую неповторний смак життя.
19.06.23р.
Історія – єдиний аргумент
і артефакт історія єдиний,
що може напоумити людину,
або зламати в будь-який момент.
Історії боялися кати,
заламували комуняки руки,
звели її у список лженауки,
щоб досягти кривавої мети.
Але вона повстала проти них,
бо правда легко переверне гори,
як скриня відкривається Пандори,
сильніше б’є минулого батіг.
Сьогодні її ера золота.
Не треба тут пророків і месії,
щоб долю передбачити росії –
з болота вийшла й втоне в болотах.
16.06.23р.
Нічні роздуми
Чатую ніч. Чи долетить, чи ні?
Одеса, Кропивницький у вогні…
росія рясно розсипає біди́,
на Київ суне полчище «шахідів»…
Бі́ди та горя із лихвою жбан.
Ти ж пишеш московитою, баран,
через таких, не можеш ти не знати,
над вбитим сином, заволає мати.
Але в тобі ні граму каяття.
Заплакало зґвалтоване дитя.
Не втішилися зґвалтуванням юди
та годівниці* вирізали груди
й сміялися убивці від душі…
А ти пиши російською, пиши.
15.06.23р.
*Годівниця – мати-годувальниця.
Смолоскипи розріджують млу
та пробуджують душі людей.
Батьківщина у чорнім диму
вирви серце своє із грудей,
час тобі на голгофу зійти,
укріпитись у вірі пора,
догорають кремлівські мости,
подихає російська мара.
Дух козацтва сьогодні воскрес,
рви кайдани, берись за меча,
і звитяжця неси святий хрест
на змужнілих у битвах плечах.
14.06.23р.
Принишкнув світ. А після стався вибух.
Й пішла вода вбивати все живе.
Смерть тютюном наповнювала цибух.
Дніпро сказився, стогне, аж реве…
А, що москаль? Із пафосом дивився,
як тоне степ у вирі водяній,
ще повилазять очі тобі, вбивця,
й згадаєш Божу заповідь – не вбий!
Та буде пізно, буде надто пізно
звізда кремля тебе не вбереже.
Уже стоїть на злеті птах залізний
і срібна куля зроблена уже.
11.06.23р.
Укриття
Ця ніч довжезна, мов життя.
Підвалу морок непідкупний.
На вході надпис – «Укриття» –
воно відчинене й доступне.
Такий портал ув інший світ.
Куди? До пекла чи до раю?
І тьмава лампа весь софіт.
Коли це скінчиться? Не знаю.
Рахуєм вибухи ракет,
аж стіни тужаться упасти.
Де вихід із війни тенет?
Чи стрінеться опісля щастя?
Перемогли сьогодні зло.
Із укриття на світ виходим.
І усвідомлення прийшло –
життя коротке, наче подих.
11.06.23р.
Весна
Побіг кудись перший трамвай,
каштани запалили свічі,
а на душі такий розмай,
весні вдивляюся у вічі,
воістину прекрасна мить
і спогади не шелевіють,
роса сльозинкою бринить
і пелюсток мете завія.
10.06.23р.
Ріпка
(казка для дорослих)
Вхопився Онуфрій за яйця Кирила,
Кирюха за яйця тримає пуйла…
і скрепи російські толочать щосили,
стараються, тягнуть, а толку нема.
І наче обидва давно генерали
погони під рясою гріють плече.
Паству до копійки свою обібрали
та Божу любов здобувають мечем.
Божок в них єдиний – кривавий месія,
що сіє мільйони смертей по землі.
І ти захлинешся у крові, росіє,
і в світі подохнуть усі москалі.
09.06.23р.
Лелійте день, можливо це останній.
Можливо завтра просто вже нема.
Нехай засяє сонце на світанні,
хіба важливо осінь чи зима.
Лелійте день, плекайте кожну думку,
зростіть в собі не руйнача, – творця,
не досягти у жовчі порятунку
і не зійти одесную Отця.
Не нарікай на долю чи недолю,
Батьків не обирають на землі.
Коли добром заповнені стодоли
тоді і душі, наче журавлі.
09.06.23р.
А на Парнасі
Знімаю перед Музою кашкет,
доземно б’ю чолом їй віншування,
сьогодні кожен другий в нас поет,
як не поет, то майстер віршування.
А мій Пегас комизиться – лошак,
горбаті рими вибива копитом,
що напишу не те йому й не так,
сную серед поетів паразитом.
У Ліри третій день ПееМеСе
боюсь до рук перо з чорнилом брати,
ні вірші не даються, ні есе,
слова чомусь, мов баранці кошлаті.
Талантами наситився Парнас,
а наш народ на хист завжди багатий:
«Куди бездара сунешся до нас?
Бери лопату, йди бетон мішати».
08.06.23р.
Московським каїнам
Ой, буде лихо, буде лихо і вам,
росіяни!
Сказано: «Воздасться усім по ділах!» –
окаянні.
З часом змінює навіть найтяжчий гріх –
прозріння.
Та небо трощитиме дітей твоїх
об каміння.
07.06.23р.
Після обстрілу
…і стало тихо. Так минула ніч.
Хвости комет сприймаю за ракети.
Лети, мій друже вітру, навсібіч
допоки ще розмиті силуети,
допоки сонце променем своїм
нам не відкрило все жахіття ночі
і стелиться густим туманом дим
й душа із тіла відлетіти хоче.
Хай буде день. О, Господи, єси…
даруй нам людям нерозумним розум
і поки ми при пам’яті спроси,
бо прийде час і ми у тебе спросим.
04.06.23р.
Червнева спека
Здощилося небо,
упала додолу жара,
напитися стеблам
і листю вологи пора,
гримить недалеко
і вітер сховався між трав,
здається, що пекла
такого ще червень не знав.
03.06.23р.
Поезія вона така різна
Віршика пишу про квіточки,
бо про смерть вкраїнців не гуманно.
Дітки гинуть? Це все балачки.
Головне фейсбук, щоб не забанив.
Цукенберг не бачить цю війну,
українці плачуть, він сміється.
Їх москаль жене на чужину,
б’є багнетом акурат під серце.
Ну, а дехто голову в кущі –
я не я і не мої проблеми.
В землю позалазили хрущі…
Щось здається відійшов від теми.
02.06.23р.
Коли вбивство не гріх
Лягай, поспи, поки ракета
ще не поцілила у дім,
забулася у сні планета,
із вікон не клубиться дим.
Але наразі це недовго
вже палець тисне кнопку – «Пуск» –
вищить повітряна тривога,
зашкалює за двісті пульс…
…роздує ранок попелище,
у перший літній день – зима,
була жаска ракетна хвища
і двох дітей уже нема.
Можливо вислів мій жорстокий,
але, я знаю, не для всіх
у цей розділений неспокій –
вбивати росіян не гріх.
01.06.23р.
