Ще ненароджене дитя
в утробі материнській вбили.
Спитати хочеться Творця,
чим воно світу завинило?
Ради чого російський кат
в живіт ножем ударив жінку?
І лоно розпоров булат.
А кат лише сміявся дзвінко.
Чи є на світі Божий суд?
Без нього жити надто зручно.
Над жертвою присів якут
і зняв з убитої обручку.
29.02.24р.
.jpg)
Напередодні
Переддень великої спокуси,
ще не кожен усвідомив гріх,
вже хреста зготовили Ісусу,
завтра хай помре за нас усіх.
Юда ще рахує тетрадрахми
і мотузка не зійшлась в петлі,
у цноті стоять юдейські храми
на людьми спаплюженій землі.
Задзуміла вість в принишклім світі,
в якім смерть сприймається, мов гра:
Ви готові за любов убити?
Прибивайте до хреста. Пора.
28.02.24р.
Секрет геніальності
Що ти плачеш? На тобі перо,
паперовий лист, чорнила трохи…
Опиши, як заревів Дніпро.
Чи, то ковбик так після гороху?
Читачу подобається драйв,
трохи сексу, бо без нього пісно,
він шепне на вушко: «It's My Life»,
і вона віддасться йому, звісно.
Потім треба трохи гостроти,
бо без перцю пишуть істукани.
Після ліжка перейшли на – ти.
Ось вона письменницька нірвана.
Крапку ставиш у кінці тлусту
і несеш керівнику літклубу.
Він промовить тихо: «Ну і ну,
ти, писака, що упав із дуба?»
25.02.24р.
Берегиня
Полинути в загублені світи,
де пломеніє зорепадом небо,
за однорогом по траві піти,
він знає шлях, що приведе до тебе.
Ти мавкою живеш серед лісів
і крапель дощових збираєш перла.
У цій ніким небаченій красі,
гармати не роззявлять свої жерла.
Їм лячно розкида́ти грім війни,
де світом править роду берегиня,
ідуть у поле на жнива сини,
твій дім для них опора та твердиня.
Стоїть на місці часу тихохід,
нема куди годиннику спішити
і не важливо спадень це чи схід,
планета не зіб’ється із орбіти.
Нехай життя спиває всю ясу,
що тягнеться із древності до нині.
Такі, як ти примножують красу
й уговтують драконову гординю.
24.02.24р.
.jpg)
Конюшина
Біля ставу цвіте конюшина
непримітна прикраса землі.
Чи звертає увагу людина,
як її полюбили джмелі?
Щойно сонечко небо зігріє
трударі пасманисті вже тут
і здається, що – Ave Maria –
їх крильцята невтомні несуть.
Так уміють лиш Божі створіння
чия сутність проста і свята.
А людці научились відмінно –
відбирати в людини життя.
21.02.24р.
Приходь, синочку, на вечерю
На столі хлібина, біла скатертина,
в рамочці маленьке фото край стола.
Зачекалась мати на вечерю сина,
вже й свічі пломінчик вигорів дотла.
«Де ж ти любий сину, первісточку милий?
Ні земля, ні небо не дає відвіт.
Полетіла б ненька, аби мала крила,
став мені немилим без дитини світ».
Кляті московити наробили лиха,
убиває діток путін-лиходій.
Поцілує картку та заплаче тихо:
«Си́ночку, сино́чку, чи те ще живий?»
Полетять лелеки знову світ-заочі,
журавлі курличуть, але ще не звуть.
Без тебе сумую на землі, синочку,
дуже одиноко мені стало тут.
20.02.24р.
Не така весіння ніч, щоб спати,
повня заспівала за вікном.
Чи відпустить до світанку мати,
юності надихатись теплом?
Щоби пам’яталося з роками:
аромат акацій, ніби грог,
як тебе торкаюся губами,
соловей витягує – тьох-тьох…
У розмаї голосом предтечі
залунала скрипка цвіркуна
і тремтять твої дівочі плечі,
певно, це від того, що весна.
Хай цілунки ті п’янким нектаром
зігрівають серце крізь літа.
Лебеді лишаються у парі,
як приходить осінь золота.
19.02.24р.
Хризантемне диво
Паморозь торкнеться хризантем
у фіналі бабиного літа,
сонце квіти вигріє ще днем,
але ранку їх вже не зігріти.
Налились тумани молоком,
із ріки спивають теплі соки,
тільки чічки під моїм вікном
сяють, наче зорі жовтоокі.
І ніщо не гріє так мене
в передлистопада сірім світі,
як вогні жовтезні хризантем
з ароматом передзим’я квітів.
18.02.24р.
Коридор долі
Ні спокою, ні сну, лиш втома
на вії упаде під ранок,
тривога оселилась вдома
і капає водою з крана,
дзижчить настирливо на вухо,
ламає всі стереотипи
й сміється голосно та сухо,
мов обобльований антипко,
а ти не можеш дати ради
лише змиряєшся в покорі
і в «телеграмі» зириш – «радар»
в якім ракети коридорі.
15.02.23р.
Коріння зла живе в утробі нас.
Не бідкайся на зовнішні процеси.
Буде дракон, аби була принцеса.
Духовність не породить метастаз.
Колись один філософ зрозумів:
що викривлення віри – це вже злочин.
І хочемо того ми чи не хочем –
зневіра теж найтяжчий із гріхів.
І плине човен поміж двох світів,
розхитує його життя часоплин.
Лишилось з’ясувати лише хто ти?
Й чого від цього світу захотів.
14.02.24р.
.jpg)
Вимішуєш долю, як тісто для хліба,
зернинку лелієш у жерлі війни.
Солдате, синочку, чи ти хоч поснідав?
Мовчать серед степу загиблі сини.
Поллються із хмар сльози Діви Марії,
витріпує вітер під шоломом чуб.
Матусенько, нене, на Вас лиш надія,
щоб Хліб Український ніколи не згруб.
Бо хто ми без Хліба? Самі вовченята.
Для нас не закрите ж Европи вікно?
Та хтось висипає бездумно, затято,
мов душі загиблих на землю – зерно.
13.02.24р.
Пожурилися, поплакали та й забули.
Полетіли ясні соколи світ-за-очі.
Фотофакт на знімках, з космосу, від Притули.
Урядує-підцарьковує – тамагочі.
Площина квадратна і упень безугла,
подалася баба нині в депутатки,
упряглася лошицею, тягне плуга,
плаче, ремствує народові про статки.
Край наш хлібосольний, щедрий і залужний
правим службу Господові на кордоні.
Жили ми по Совісті, буцімто дружньо
та щастя пересіяли крізь долоні.
Лихоліття множиться та зло зростає,
дітки сиротіють і удови плачуть.
А відлуння носиться ще понад гаєм:
«Я вам не лох!» – ну, як не лох, то – мачо.
Пертурбація у місті,
а єрмачки сидить на місці!
09.02.24р.
Орелі хочуть дітвори.
Від вибухів стає їм страшно.
Їх б’ють ракетами згори,
а вони терплять, бідолашні.
Їм мариться дитячий сміх,
заливчастий дівчаток щебет,
вкриває присок, а не сніг
пожарища війни із неба.
Перетерпіти треба жах,
тривогу викинути з серця
і вщент зруйновані міста
дитячий передзвін вернеться.
08.02.24р.
Просто будь
Отут був дім. А нині просто – вирва.
Стікає кров ще тепла до землі.
Будь – Прометеєм, своє серце вирви,
хай світить людям у війни імлі,
нехай побачать всю немилість неба:
розбиті храми, знищене життя.
А чи була у бійні цій потреба?
Чи план такий Всевишнього Творця?
Яка любов до ближнього у вбивстві?
Мій розум марно хоче осягти.
Можливо хтось промовить: «Це блюзнірство».
Та, мов гриби на цвинтарі хрести.
07.02.24р.
Душа воїна
На долоню сіло пташеня,
полохливо дивиться у вічі.
Другий рік не кінчиться війна.
На могилах воїв плачуть свічі.
Воском наче з’єднує світи.
По сльозах та вирвах плине кача.
Свіче, ти дорогу освіти
хай до Бога йде душа козача.
Трохи ще спочине на руці,
набереться сили, шлях далекий.
Забринить сльозою на щоці.
Як хотілось, щоб то був – лелека.
06.02.24р.
Вересневі роздуми легкі,
як тенета бабиного літа,
ще немає срібла у росі,
хризантеми сонечком зігріті
та уже полощеться пожар
поміж вишень батьківського саду
і парує зранку від стожар*,
наче загорілася левада,
небо перерізане ключем
і така жура від нього лине,
журавлі прощаються крізь щем
до весни з тобою, Україно.
03.02.24р.
*Стожар – від старого слова сто́жар («місце, де стоять снопи сіна» або «жердина, що ставиться посеред копиць або навколо них»)
Крижане серце
Вичахне кава. З твоїм поцілунком
губи терпкими не стануть ніколи.
Все, що набуте у наших стосунках,
пахне, здається, мов квіт матіоли.
Вітер фіранку легенько тріпоче.
Хоче спочити натомлене тіло.
Де там спочинеш в обіймах дівочих?
Серце у грудях, мов птах, затремтіло.
Риком драконовим вирветься стогін.
Тіло, як змій-перелесник зав’ється…
Ніжною Гердою стала сьогодні.
Лід розтопила у Каєвім серці.
02.02.24р.
