На тихих вулицях дитинства
живе і досі той ласун,
який цукерками ділився –
сіресенький вухань-пустун –
тепер передає для доці
смаколики через мене,
знаходить скрізь в життя потоці
і вас нехай не омине.
Цінуйте щиро ті хвилини,
в яких дзвінкий лунає сміх,
украсти усмішку дитини,
напевно, це найтяжчий гріх.
30.09.22р.
Перший сніг
Мовчать вітри, замовкли зливи,
калини кім’яхи горять
і снігурі такі щасливі
летять до кетягів багать
немов зігрітися тут хочуть
і це для них найвища ціль.
Всміхнеться сонечко напрочуд,
коли ущухне заметіль.
29.09.22р.
Упав каштан під ноги, як і дощ.
Штовхає вітер навіжено в спину.
Стікає осінь з лабіринтів сош,
немов життя із серця безупинно.
Чомусь нуртує сквира, ще й така,
що можу ледь розгледіти дорогу.
Але ж її мелодія дзвінка.
Давай на брудершафт по трохи грогу.
І підемо з тобою хто куди.
На те воно, напевно, і розпуття.
І від біди веде, і до біди.
Аж до країв наповнюючи сутність.
28.09.22р.
Напийся сонця, горобино,
коротшають осінні дні.
І скоро перші хуртовини
заряботять в моїм вікні.
Запахне листопад снігами,
запахкотить надвечір піч,
мороз гулятиме дворами,
аж до світанку, цілу ніч…
На ранок висрібляться трави
і хризантем німі кущі.
А поки вдосталь пий заграву,
тумани осені й дощі.
26.09.22р.
Моя Україна
Моя Україна болить у мені,
моя Україна ридає.
Сьогодні держава в борні та вогні,
а вчора була тихим раєм.
Хоронимо нині жінок і дітей –
могили, могили, могили…
Чомусь не втішає церковний єлей
чи ладан свої втратив сили.
Не зможе ніхто подолати народ
і віру відняти у Бога.
Не треба мені від вождів нагород.
Я вірю в твою перемогу!
25.09.22р.
Сльози з дощем не солоні,
навіть чомусь не гіркі
час, що провів у полоні
був до нестями жаским.
Скільки кати побратимів
стратили ліку нема.
Зимно, о, Боже, як зимно
стелиться в серці зима.
Сніг устелив мої скроні,
стільки світанків в імлі.
Персті візьму у долоні
та поцілую її.
24.09.22р.
Сьогодні дощ мене приспав
до ранку, аж не звично.
Поміж в саду пожухлих трав
він цокотів музично.
В нічній мелодії дощу
купається планета
нехай наспиться досхочу
усім в його тенетах.
21.09.22р.
Чайка
(нашим полоненим дівчатам)
Чайка надриває крила,
п’є Дніпрові хвилі…
Де Тарасова могила
на високім схилі.
Полетіти б їй у вирій…
Та даремно, всує.
Бачиш, в Україні милій
люта пря вирує.
Закохатися б у скелі,
у далекі пляжі…
Але думи невеселі
й серце туга в’яже.
Не печалься, птахо люба,
бо тобі негоже.
Буде й ворогові згуба –
в землю він поляже!
20.09.22р.
Міська осінь
Жовтопора багать каштанів –
бульварних велетнів краси,
як димом стеляться тумани,
їх з неба гасить дощ рясний,
але упоратись не сила
з цією ватрою дощу…
і наче цілу ніч дощило,
але пожар так і не вщух.
19.09.22р.
Шукаєш сло́ва? Ось воно, бери.
І не кажи, що ти чекав на інше
воно тверде, як моноліт гори
та може бути, звісно, і м’якішим.
Усе лежить у площі де шукав –
млинці одним, а іншим папіроси.
Не любить слово недотеп і ґав,
але себе любити дуже просить.
Без слова не збувається народ,
вмирають села, висихають ріки…
То Українців надпотужний код.
Ми ж перед ним зросійщені каліки.
18.09.22р.
Іди до мене, донечко, удвох
мороз лютневий легше пережити.
Чи Бачить ці тортури з неба Бог
і те, які безбожні московити?
Лягай ось тут, даремно, що підвал,
що холодно і дуже сильно страшно
у тебе, доню, надвисокий пал.
Лягай-но спати, мила моя пташко…
Ні хліба, ні водички, ні тепла…
І янголи чомусь були безкрилі.
Лише імла. Одна лише імла!
Отак в ту ніч удвох й заледеніли.
16.09.22р.
Степи не люблять лаптєногих,
бо там живе козачий дух.
Він не терпітиме остроги,
його не візьмеш на ланцюг…
Це вольниці свята обитель,
мабуть, аж до останніх днів.
Тікай додому, кат-гнобитель!
Не любить вольний степ рабів.
15.09.22р.
Ні сну, ні снів, лиш тихе небо
і вітер грає над Дніпром,
тополі гомонять і верби,
усе довкіл покрите сном,
а я не сплю, рахую зорі,
шукаю впалі у траву,
у небозводі неозорім
Стрілець натягне тятиву,
ось-ось помчить стріла у всесвіт…
а далі буде так, як є:
роса, світанок, бусла клекіт
й безсоння зранене моє.
14.09.22р.
Російська велич – міф і лжа,
байстрючі діти Катерини
тільки й уміють, що ножа
засунути людині в спину…
і співчувають.
Далеко Каїну до них.
Вони не з роду вовкулаків.
Убивство ближнього не гріх,
такі собі – свинособаки –
безславна зграя.
Як ще виносить їх земля?
Натомість навіть сам не знаю.
Коли вбивають москаля
його душиця не до раю,
але до пекла відлітає.
Аж серце крає.
13.09.22р.
Травневий настрій
Сьогодні день такий, як всі,
не краще і не гірше,
трава купається в росі,
дарує небо вірші,
у гаю лине – тьох-тьох-тьох…
та сплять ще міцно люди,
а соловей для багатьох
хай сонечко розбудить.
12.09.22р.
Кажуть – осінь безкрила.
Ви у те вірите, люди?
Так, як вона любила,
любити ніхто не буде.
Людям немає діла,
хмурі стоять на зупинці.
Як же вона раділа
сонечку чи павутинці.
Осінь така чутлива
лиш спробуй сказати зайве,
з неба заплаче злива,
а після веселки сяйво.
Листя фарбує у парку,
верби стоять жовтокосі,
людям, то зимно, то жарко…
Гляньте, іде – леді осінь.
11.09.22р.
Еволюція
(чорний гумор)
Стали розумніші хробаки,
не їдять убитих московитів,
але мало бути навпаки,
мабуть, хробаку охота жити.
Он лежить танкістів екіпаж,
ще парує, мов свиня на бійні…
Вміст його: C2H5OH
не смакує черв’яку покійник.
Не людина московит – лайно
у прямім і переноснім сенсі.
Навіть хробаку не все одно!
Чим таке лайно, то краще пепсі.
09.09.22р.
Заждалася земля озимини,
граки на південь крила розминають,
все більшають і більшають їх зграї
й дерев зростають тіні до весни.
Сумнішає діброва за селом,
уродить на останок ще грибами,
порадується й зрадує нас з вами,
й забудеться міцним, зимовим сном.
Заскиглить хуга, землю замете,
підвиють їй голодні гурми вовчі,
темнішають до Миколая ночі,
ледь сонце встало, вже й згорає день.
Але розтане дим із димарів,
як задзюрчать стрімкі струмки із ранку,
і заспіває під вікном веснянка…
й озимина проб’ється з під снігів.
08.09.22р.
Листопадовий настрій
А листя хоч і золоте
та, що воно людині значить?
Дощить за вікнами на вдачу.
Але, я певно не про те.
Дивись, як дивні тіні ночі
йдуть тротуаром неохоче…
А лист під ноги їм мете,
зриває й кидає додолу,
немов життям розбиті долі
єдине, осені святе –
останнє листя золоте.
07.09.22р.
In
vino veritas
Шукаєш істин і вина
у їх єдинім поєднанні.
Чому ж, скажи мені, сумна
твоя мелодія кохання?
Троянський кінь біля воріт.
І Купідона стріли влучні.
Ми не змогли змінити світ.
Навіщо мойра серце мучить?
Пора покинути цей день,
пішла з Олімпу Афродіта,
а ми з тобою щастя ждем
на капищі згорілім літа.
Але прощають все боги
своїм сліпим, заблудлим дітям.
За душу тільки йдуть торги,
ще б знати у якому світі.
Коли в потоці вічнім рим
безвісний кане пілігрим,
то ціль лишається одна:
шукати істин чи вина.
06.09.22р.
Коли змішається палітра
у небі чистім та ріці
і вичахле вночі повітря
стече сльозою по щоці,
у небі місяця уламок –
на грудях ночі пектораль…
лиш вітер гомонить під ранок,
що журавлям у путь пора.
04.09.22р.
Заплаче перший дощ осінній,
завередує за вікном.
Проситись буде хоч у сіни,
які ще дихають теплом,
в яких ще спогади серпневі
мов привиди старі живуть…
Як розтлумачити дощеві,
йому немає місця тут.
03.09.22р.
Ковточок вересня
Немає рим, немає ритму,
слова кошлаті, як бомжі…
Що напишу, відразу витру.
Здається, нерви на межі.
Це вересень іде по листу,
аж під ногами шарудить.
І неба просинь чиста-чиста
й тендітна павутинки нить
веде до бабиного літа,
що вже настане ось-ось-ось…
Й вино малинове налите…
Давай, за все, що не збулось.
02.09.22р.
Пора, пора…
відкрити б двері школі,
дзвінкому б сміху литись першачків…
Але питання постає: доколи
не чути дітям на урок дзвінків?
Чому ж у нас напівзабута мова?
Чи може я до того надто звик?
Коріння від добра та зла у слові.
Тебе прийшли убити за язик.
То ж не кажи, що мова не на часі.
У нас війна за Неньку, а не гра.
Неси свят-слово українське в маси,
поете, друже мій, давно пора.
01.09.22р.
