не додали два повні дні.
От він і казиться тому
підніжки ставлячи весні.
Розпустить нюні, потече,
завередує, кине сніг,
підставить скипневі плече,
по вікна замете поріг,
тікає з двору на зорі,
аж видуває в шибці шкло,
завиє вовком в димарі…
Нуртуючи весні на зло.
31.01.22р.
Де лігвище звіра?
Стоїм на розпутті
безправні, безпутні
чекаєм від влади –
великої зради.
Сумна одіссея
немає Мойсея
одні – Мойсенята
керують затято,
ведуть нас кумири
у згарище миру.
Говорять красиво.
У кожного ксива.
А м’яко, як стелять
пухові постелі…
Настане і кара –
будуються – нари.
30.01.22р.
(та навряд щоб краще).
Привели до влади люди
одне непутяще.
Нам би воя, козаченька
із конем у збруї…
Зажурилась рідна Ненька:
«Не сини, – холу́ї!»
Підступили під кордони
варвари-ординці,
зариваються і стогнуть
в шанцях українці.
Ніби й треба небагато –
спини військо хиже,
а воно собі в Карпатах:
то шашлик, то лижі…
Лихо, лихо Україні
і така ж година.
Зустрічає в домовині
мати свого сина.
Поголосить, поридає
омиє сльозами…
То для них війни немає,
а сина для мами.
Не дивіться винувато
у гарматні жерла.
Чи дадуть нам заспівати
ще колись: «Не вмерла…»?
29.01.22р.
Як відбивало серце: тьох-тьох-тьох…
Сеанс і ряд останні в кінозалі.
Лишитися ми мріяли удвох,
а, що робити з цим, на жаль, не знали.
Життєва проза: осені сльота
ховає повню в хмарах почорнілих,
з тобою ми отримали квитка
та долі поєднати не зуміли.
О, юносте, розхристана душа
тобі давалось все, а ти не брала.
Не раз я потім мойру спокушав…
Але так і не зміг у кінозалі.
28.01.22р.
Нічого не кажи мені про такт.
Фортуна повернулась до громади
й стоятиме віднині саме так.
Анфас хотіли? Ви наївні дурні!
Стояти так є тисячі причин.
Давай дістанем голос твій із урни!
Тепер сиди та думай, як є чим.
27.01.22р.
ніч іде і сніг.
О, яка це втіха,
навіть краще снів.
Десь посеред лісу
дерево рипить…
Снігова завіса
йому каже: «Цить!»
слухається майже,
тиша настає…
Заспівав Чугайстер
пісню про своє.
Засинає лихо,
лізе у барліг.
Тихо, тихо, тихо
ніч іде і сніг…
26.01.22р.
Чи ти не знаєш про таких?
Ідеш на поступки шакалам
породжуючи смертний гріх.
Але і там за тінню часу
не буде прощення тобі,
немає зрадникові спасу
через погиблих в боротьбі.
Чийого племені ти роду?
Не зрозумію я ніяк.
Але не з тих, хто за свободу
і знає волі справжній смак
25.01.22р.
Не бідкайся на зиму, все мине.
Кульбабки змінять біле покривало
і сонечко всміхнеться, ніби знало:
пора вертати до життя земне.
Напоїть соком пагонець бруньки,
струмки довкіл синиць переспівають…
Прийшла пора зеленого розмаю,
це відчувають на полях граки.
Вирує вдень пробуджене життя.
І хоч вночі вертаються відзимки –
дорогами весна крокує стрімко.
І райдугою визріє сльота.
24.01.22р.
перед зорею у морози,
буває прочитає лід
поезію свою чи прозу.
Стою на березі ріки,
нових чекаючи куплетів,
а крига шепче залюбки
після есе свої сонети…
Аж серце в грудях завмира
і небо світиться багряно.
Іду до сивого Дніпра
з поезії почати ранок.
23.01.22р.
Завила біла заметіль.
Немає сну, немає сну…
Заплющу очі і весну:
квітучу, яру, запашну
угледжу ніби мимовіль.
Все білосніжне навкруги
і тихо так. І тихо так
метуть за вікнами сніги –
словам у такт, словам у такт…
22.01.22р.
тиша така, що аж-аж.
Берегом річки йду босий
вітер зі мною мов паж.
Гладить волосся і плечі,
ніжно торкається щік,
мовить словами предтечі:
«Знову ти прийдеш за рік,
буду чекати у травах,
тут на краєчку води
стрінемо разом заграву,
ти не забудь і прийди».
21.01.22р.
але не бути імперії тут!
Одягне мати сину вишиванку
й сади вишневі в травні зацвітуть.
І буде мир. Така настане тиша,
якої не було ще на землі.
У небі місяць зорі заколише
й на рала перетопляться шаблі́.
Зорає прадід українське поле,
посіє жито впевнено рука.
На щастя буде сіятись й на долю,
на мир і спокій роду у віках.
Війна стоїть сьогодні на порозі
та це, на жаль, не наші забаганки.
Ми незалежність захистити в змозі –
горіли шини, то згорять і танки!
20.01.22р.
Лізуть п’яні орки у святий Дніпро,
щоб на Водохрещу
гріх із дупи змити.
А ти, українцю,
брате, тут ніхто.
Твою славу й
віру топчуть московити.
Тебе розіп’яли
на своїй землі.
За свободу й волю
видають кормигу.
Україна-ненька
триста літ у млі,
а попи московські
кажуть: «Й далі клигай!»
Вибір за тобою,
йти до них чи ні.
Але кров братів
не змити їм водою.
Пів країни наче
в летаргічнім сні.
Пам'ятай, що
вибір за тобою.
19.01.22р.
і відповіді будить, і дилеми.
Хай не змовкає пісня солов’я
та про кохання пишуться поеми.
Ми, звісно, в Божім світі не святі.
Можливо й нам вготовані Єдеми?
Ніщо так не цінується в житті,
як чай гарячий і тепло взаємин.
18.01.22р.
Ранок в кімнаті німий.
Серце вкриває завія
і телефон мовчазний.
Пісня твоя лебедина
й досі лунає мені,
ласкою сповнена лине,
як забуваюсь у сні.
Бачу закохані очі,
ллється дзвіночками сміх…
І прокидатись не хочу,
щоб не замів згадки сніг.
Вітром розтріпані коси,
губи червоні, мов мак.
Я пам’ятаю і досі,
яка ти на смак.
17.01.22р.
паростки синів козачих
переповнили жертовник,
схоронили волю й вдачу.
Виміняли на горілку:
шаблю срібну, лук і стріли…
Москалю продали жінку,
бо так випити хотіли.
Байстрюки зійшли за рідних,
язиком лабають вміло,
а московські зливи мідні
насолоджують їх тіло.
Дух помер у вражій церкві
під іконами святими.
Є живі – мертвіше мертвих.
Постає питання: хто ми?
15.01.22р.
Народини тата – це велике свято
(тут до бабці навіть не ходи).
Будуть подарунки, квітів забагато
і: Шевченків, Лесь, Сковороди…
Теплі обнімашки та цілунки в губи,
тости із красивих дуже фраз…
Але оковита приведе до згуби
і почнеться те, що дітям – зась!
Ніби перфоратор татко в залі скаче
і кричить щодуху: «Наливай!» –
наче і не хворий, в розумі неначе,
мо, вселився в татуся бабай?
Мама на танцполі стала, як ікона
(треба виганяти духів злих).
Хоч не вірить батько у ці забобони,
на дружину глянувши притих.
Надарили тату грошенят багато,
їх перерахуєм ще разок…
Вирішили дружно, їдем купувати –
мамці тухфлі, а мені – свисток.
15.01.22р.
Це, мов колишній чоловік,
який і бив, і був гулящий,
але сказав: «Сусідка краще!» –
пішов те «краще» лупцювати,
тепер вертається до хати
із лютим криком: «Ну давай,
неси торішній коровай
й по самі вінця наливай»!
І ти даєш. А що робити?
Воно – нащадок московитів,
а в тих катів – тюрма за Бога,
за Божу Матір – зона строга
ідуть вклонятися мерцю
сво́му «духовному» отцю.
Мабуть, тому ці некрофіли
мільйони душ безвинних вбили.
Але воскресне дух із плоті
і згинуть орки у болоті…
На цьому й держиться земля.
Стрічайте краще – Василя.
14.01.22р.
месенджер каже: «Тобі есемес!»
Доброго ранку, шановні задроти!
І науково-технічний прогрес.
Муза з Пегасом тікають із дому,
браму свою закриває Парнас…
Що, мій колего, тобі це знайомо? –
Кицьок ґламурних і зайчиків час.
Далі сидиш і рішаєш дилему:
літери є, ну, а тема не та.
Можна було б дописати поему.
Зобразився кінь, показавши хвоста.
13.01.22р.
Кашоварство справа не проста.
Головне не втратити надії.
Закипіло? Порахуй до ста…
Ось вона – фінальна ейфорія!
Тебе носять гості на руках
й неважливо закусь чи десерти.
Чути за столами: ох та ах…
Неможливо з пам’яті це стерти.
Наливають вина і саке,
заздоровне промовляють слово…
Майстер-шеф колись казав таке:
«Навіть коли зроблена полова,
не рости хоч після нас трава
та якщо попалося у страві
волосина довга і пряма
краще чим коротка й кучерява!»
12.01.22р.
А всюди п’яні крики пилорам.
Чи киснем ти, людинонько, не дишеш?
Ду́ші дерев це не дешевий крам.
Вони живі. В них є своє потомство.
Вони колишуть, мов дітей, – гілля.
Настане і твоїм онукам помста –
безчинств не терплять небо і земля.
За все в житті нам прийдеться сплатити.
За кожне древо і за кожний кущ.
Бо зрубані ліси, як вбиті діти.
Тож не вбивай і не тривож їх душ!
Фаберже собака лиже,
сніг немов ягня бліде…
Їде головний на лижах…
А у нас війна іде.
Буковель – то вам не Альпи
тут потрібен капітал.
Хай країна зникне з мапи
це все висміє «Квартал».
Вбили воя, ой, як смішно,
ги-ги-ги – йде сиротюк.
Господи, прости нас грішних!
Чи це може вже каюк?
Всі якесь чекали чудо
і воно таки прийшло.
Тільки жити стало худо
і не радує зело.
Короля не обирають.
Ну, а блазня? Інша річ!
Он віслюк всю вовчу зграю
тягне у болото пріч.
Посміялися, телята?
Слуги служать та не тим.
Кожен другий в «слугах» – вата,
а не тільки вошдь один.
Ми загралися в актора.
Може й досить нам уже.
Коломойський. Свято. Гори…
Лиже Бобік фаберже.
10.01.22р.
Як вичахають димарі
у них вселяються химери.
І можна чути на зорі,
шкребуть, як їхні пазурі
під світлопадами Венери.
Сьогодні ранок у селі
стає від скипню синім-синім.
Змальовує мороз на шклі
великі квіти і малі
й тріщить, крокуючи під тином.
Розсвіт Різдвяний, як він є
у пам’яті моїй дитячій:
зима дорогами снує
і засіває всім на вдачу.
09.01.22р.
та ще замете всі стежки до весни.
Насупиться небо у колір індиго,
але промовчить, бо поснули громи.
І тільки вітрами завіє завія
уложить у заструги білі сніги…
Ярило про сонце високе помріє.
Але ще зарано. Зима навкруги.
08.01.22р.
хохляки шукають зраду!
Стануть посеред села
й зради, дивляться, нема?
Мені весело до сліз:
подивились вгору, вниз,
покрутилися на місці…
Може десь вона у лісі?
Треба ставити тавро:
буде зрадником – Петро!
З власних панталонів лізе
українець дядя Ізя
і кричить всім: «Еге-гей!
Подивіться ж він – єврей!»
А за це нарід йому
всучив в руки – булаву:
«Най веде нас у нірвану!
Ми перечити не станем
Тай мізків у нас катма...»
А країни вже й нема.
Розідрали геть шакали.
Поки зрадництво шукали.
07.01.22р.
і пахітоси дим…
Ти стала надто сміла,
напевно, річ у тім,
що плакати й сміятись
однако на землі,
грайливі оченята
йому не скажуть: «Ні!»
Уже занадто пізно
і не у часі річ.
Закінчується пісня,
спадає плаття з пліч…
На жаль, фінальна сцена –
банальна з віку в вік,
вона така буденна
де жінка й чоловік.
07.01.22р.
і чекав гамірливу малечу.
Хоч краплини, як сльози на плечі
накрапали йому цілий вечір…
Він терпіти не міг самоти.
У жданні відкривається суть.
У чеканні ми вірим і любим,
і солодшають милої губи…
А дощі? А дощі хай ідуть.
Хай ідуть, хай згущається мла.
Десь є та, що у відблисках шкла
до останньої краплі була.
І не слухала слова огуди.
Що поробиш: всі люди, як люди.
Лиш сніжинка сльозою стекла.
06.01.22р.
Жайвір у високості…
Осінь вона далеко
літо прийшло у гості.
Скошені пахнуть отави.
Грізно рокочуть грози.
Верби стоять кучеряві
легіт їм чеше коси.
Вмита дощем діброва.
Сонечко знову світить.
Райдуга кольорова
їй так радіють діти.
Місяць у небі чистім.
Свіжість лягла садами.
Зорі горять намистом…
Червень сьогодні з нами.
05.01.22р.
а морські – пірнути до ріки…
Син сусідський пише на паркані
звідкіля беруться всі гріхи.
Відчуває напрямок у русі,
хоч тремтить дитяча ще рука,
але зрозуміло, що спокуса
витоки бере на букву «Х(а)».
Хороше тобі, або не дуже –
маєш примиритися із цим:
все проходить, все минає, друже,
і життя розтане, наче дим.
Я сьогодні аж прозрів раптово:
молодь вміє скинути з коня!
Дописав таки на «Х» він слово
вийшло просто – хорошогодня!
P.S.
Гарного дня всім і гарного настрою!!!
04.01.22р.
йду заварити чай.
Сплять квіти на підвіконні
та мерехтить свіча.
Падає час ніби попіл
на волосся моє.
А дощ все гуляє окіл
і не перестає.
03.01.22р.
нас прихистило від дощу.
Грімниця небо навпіл рве…
«Я кавою Вас пригощу,
дозвольте?»
Негода творить чудеса,
ми б не зустрілися ніде
і очі ці, яка краса!
Хай дощ іде, хай дощ іде…
Безперестану.
Кафе мов створено для нас,
в нім посилилась благодать,
негадано спинився час
і тільки каплі дріботять…
Для нас з тобою.
02.01.22р.
Дай можливість каменю впасти з висоти,
може, і не має він іншої мети.
Може, йому хочеться, або треба вниз?
А можливо це такий кам’яний каприз.
Нам би розібратися у своїй душі
наче і споріднені, а копнеш – чужі.
Все чекаєм досвіту новорічних див.
Не судіть, не знаючи в чом його мотив.
Бережись не осуду, а поганих справ.
Неважливо ким ти був, головне – ким став.
У житті трапляється: шкопиртнеш і ти –
тож шануй насущний хліб і ковток води.
01.01.22р.
