Що може бути краще тиші,
коли замовкають гармати?
Вітер листячко заколише
і ворог підрахує втрати,
хтось шукає слово предтечі,
а хтось у зневіру подався,
у війни оголені плечі
та вищир скривавлений, трясця.
Тиша на фронті – блага звістка
чи проклята воїном тричі –
року страшного передвістя –
ніщо не страшніше тиші
31.01.24р.
Зародження зла
Кажуть, в епоху драконів
люди були добріші,
бувало крилаті коні
нам дарували вірші,
посеред буйноквіття трав,
як котенята – леви,
змій ще у затінку дрімав,
не спокусивши Єви.
А десь у смороді боліт
святкує тьма подію –
для диких чупрунів гаспид
зліпив з лайна – росію.
30.01.24р.
Така епоха
В епоху нанотехнологій
так мало місця для душі.
Чи стали ми надто убогі?
Чи більш гострішими ножі?
Спішим ужалити сильніше
і зруйнувати мир хиткий.
Чомусь тепер не в моді вірші
та узус Божий: не убий.
У світі сіємо насилля
і радощам немає меж,
а зупинити це несила
на згарищі війни пожеж –
в епоху нанотехнологій.
27.01.24р.
Ех, акби…
Горе нам. Бо, то дурні, то бідні,
ще й на повню люто виє пес.
Інтерес бубновий (або мідний)
весь цивілізації прогрес.
Хто ж полишив нас напризволяще?
Сам подався, певно, по гриби.
Та не лізе оковита натще,
риби до пивасика акби.
Але риба мні не по кишені,
на гурок солоний нашкребу
і насіння соняшника жменю,
але мрію я про Малібу.
Та хіба нам достобіса треба?
Дайте тютюну та сірника,
бо людина це така амеба,
що і душу бісові продасть.
26.01.24р.
.jpg)
Виродки роду людського
Як носить це суче плем’я земля?
Опоросились матки: «Йдіть, вбивайте!» –
нема потвори гірше мо*к-ля.
Не вірите? То полистайте сайти,
в яких палає Харків чи Херсон,
де плач дитячий лине з-під завалів.
Це сьогодення, не маркітний сон,
страшна пора наших жаских реалій.
Ця рана не загоїться повік.
Ще й попередня сильно кровоточить.
Москва зростила виродків, калік,
нащадків кровожерних поторочі.
Я вірю в силу світла, а не тьми,
у перемогу розуми, а саме:
дай, Боже, сили нам лишитися людьми
і не зрівнятися у звірствах з м*ск-лями.
25.01.24р.
Люблю я дощ
Я дощ люблю за розмаїття фарб,
за тротуари від ватаги вільні.
Його краплини – це безцінний скарб
дарований природою людині.
Без парасольки я кудись бреду
і дощовиця йде зі мною поруч,
нам затишно у змоклому саду
та мжа, на жаль, скінчиться надто скоро.
Розвидніється в небі божий день,
із пригоршні розсипле перехожих.
Чекаю в небесах нових знамень,
бо ми з дощем, напевно, надто схожі.
21.01.24р.
Тягар сьогодення
До річки тягнеться сонечко,
спити води прохолодної.
Що ти сумна, моя ненечко?
Кари боїшся Господньої?
Карані ми, перекарені,
тричі «совєтами» знищені,
ти відпусти своє марення,
ми від біди не захищені.
Плачуть удови та сироти,
небо сміється, заходиться.
Щоб Українцеві вирости,
виплекай свій острів Хортицю.
Вольний клейнодів не требує,
вітер не носить коштовностей.
Все, що наразі потребою:
люлька, тютюн та пістоль іще.
Викурим бидло московське ми,
слово примножим Тарасове.
Як важко зостатися людьми,
де править усім кодло бісове.
20.01.24р.
Ратаї
У древнім храмі між розсохлих стін
ікона кровоточить, тихо плаче.
Ми ратаї, ми нація терпляча.
Тож не питай по кому лине дзвін.
Чи вкотре по тисині плине ка́ча.
Мов рвана рана у моїй душі
ця вирва долі, часу лихоліття,
ідуть на вірну смерть сьогодні діти
і розум вже, здається, на межі,
але не хоче з мойрою змиритись.
Святою вічно буде тільки – Русь –
її границі виплекані кров’ю:
від гір Карпатських, аж до Приазов’я
збирали хліборобів ми в союз
і хліб ростили з чистою любов'ю,
але...
16.01.24р.
Зимова ніч сипне леліток,
устеле білі килими
і на вікні малює квіти –
холодні проліски зими.
Січе січневими снігами,
льодами сковує річки.
Мов паперове оригамі
злітає сніг з її руки.
Переінакшує довкілля,
фарбує чистим увсебіч,
наповнюючи місто білим,
така вона – зимова ніч.
15.01.24р.
Колісниця гучно гуркоче небом.
Вітер силиться дуба зламати.
Краплі дощу між смарагдових стебел.
Хмара нависла чорна й чубата.
Як розійшлася в три простори хвища.
Хвилі Дніпро до неба здіймає.
Вітер біснується, казиться, свище…
Грай про долю, козаче Мамаю.
Хай буря принишкне, пісню почувши.
Чайка у море Чорне проб’ється.
Висвіти піснею стомлені душі.
Край своїм співом змучене серце.
Все промайне. І ця сквира не вічна.
Блискавка згасла, певно, остання.
Буде гроза і в середині січня.
Випаде й сніг колись на Івана.
14.01.24р.
* * *
Намалюй на вікні дивні квіти, неначе в дитинстві.
Зі смаків залиши на губах лише бабці узвар.
Посрібли до схід сонця морозом в саду моїм вишні.
Іще хочеться дива і, звісно, краплиночку чар.
Скам’яніє душа, збайдужіє, нап’ється трутини.
У житті так було споконвіку, так буде і є.
Чи багато лишає нащадкам у спадок людина?
Тільки дрібку думок та ще іноді ймення своє.
Вся бундючність і лоск потьмяніють, усіються прахом.
Ще ніхто в потойбіччя й копійки не зміг пронести.
Але ти обираєш дорогу широку на плаху,
і схиляєш в покорі коліна за крок до мети.
11.01.24р.
Березень
Пролісками втішиться зоря,
як морози вимерзнуть до грама
та осяє сонце з олтаря
далечінь охоплену снігами
і зрадіють перші ручаї,
заспіває птаха п’янко-п’янко
гімн не надто смілій течії,
що бере початок у серпанку
і торує березневі шлях
поміж буйних рік та верболозу,
березень уже уздрів у снах,
як шумлять дощі й лунають грози.
10.01.24р.
Приречення
Промінець осяяв далечінь,
час іти туди, де стиглі мрії,
дозріває у полях ячмінь,
син дрімає на руках Марії,
ллється пісня з материнських уст,
мальви цідять соковитий спадень*,
ще тебе згадає Златоуст,
буде і Ґоґота, і Великдень,
будуть і війна й голодомор,
небо дуже міцно сплющить очі,
кров стече у чашу на Кагор…
Поки ж спи в обіймах неньки, хлопче.
08.01.24р.
*Спадень – захід сонця.
Мотанка
В’язала із соломи доні ляльку,
її в розшиту плахту одягала.
Хіба тобі для доні долі жалко?
Аби їй щастя не було замало.
Щоб не зреклася свого краю й роду
і не шукала щастя в іншім світі,
любила над усе свою свободу,
лише у ній зростуть щасливі діти.
Хай мотанка її оберігає,
живе у ляльці вічно подих мами.
Як соловей затьохкає у гаї,
перше кохання не хворіє снами.
Змотай і ти своїй дитині ляльку.
В малечі втіхи буде хай по вінця.
Щоби любила Україну палко.
Такі ми з прапрадіда – Українці.
07.01.24р.
Слово Борисфена
У нас Дніпро, а ми Йорданську воду
освячуємо роду з року в рік.
Яку ж ти долю, Господи, народу
вготуєш для розбещених калік?
Як не війна, то голод остогидлий,
як не ґвалтують, то на дибу шлях.
Ніяк життя не стане нам повидлом.
Частіше, то хустинка на хрестах.
У вічності святих не так багато.
Але ікон у храмах ого-го!
Тому й п’ємо трунке вино розплати,
за те, що відріклися від свого.
06.01.24р.
(Тарасюку Дмитру)
Тричі: хай Бог пробачить,
злетіло і стихло все.
Спи вічним сном, козаче,
Бог твою душу спасе.
Тільки йому підвладно
вбити людину чи ні.
Ми, на жаль, безпорадні.
Згораємо у війні.
Тіло наше не вічне,
але ж ти так рано, так…
шлях завершив трагічно
на гостряку атак.
06.01.24р.
.jpg)
Зимонько, морозом напої.
Забинтуй снігами по́ля рани.
Де криваві точаться бої,
ніч шматує воїнів вітрами.
Та вони тримаються, стоять.
Барвлять сніг і небо пурпуровим.
Козаки сучасні, наша рать,
не з граніту, з плоті та із крові.
Це для нас – Тарасові стовпи,
що тримають небо над степами.
У звитяжній вашій боротьбі
меркнуть і Титани перед вами.
Помолюсь за кожного із вас,
хай дарує небо ласку Божу
і оберігає повсякчас
від підступних нападів ворожих
05.01.24р.
Серед полів
(із циклу Карашинські жита)
Впаде світанок в золотаві ниви
і заспіває поле до межі.
Були з тобою там не раз щасливі
та стали один одному чужі.
Мені буває пам'ять залоскоче
і я іду відразу у поля.
Чумацький Шлях веде ж мене щоночі
туди, де має кінчитись земля.
А їй немає ні кінця ні краю,
лиш обважнілі золотом лани.
Народжуюсь щодня та помираю,
щоб повернутись у незбутні сни.
03.01.24р.
Вічна пастка
Коли нап’ється сили тиша,
зблудять оракули з тропи,
вгамує апетити хвища,
з’явися, Боже, світу Ти.
Зруйнуй іще раз стіни храму,
бо треба, кажуть, вісім раз.
Єва ребро вирве Адаму,
вб’є брата Каїн напоказ…
І все завертиться по-колу,
таке невтішне дежавю,
подай пігулку валідолу,
я змієві гніздо зів’ю.
врятую вкотре лиходія.
Нехай готує зради яд.
Ми ж чатуватимем месію
у пастку втрапивши тріад.
02.01.24р.
Рік не прийшов, а гепнувся, ось на,
скалічених тепер сприймай за рідних.
Хмеліє в Підмосков’ї сатана,
п’є кров дітей потворище огидне.
Сьогодні знову він зірвав джек-пот,
«шахедами» старався надто браво,
ти говори по-рюZькі – ідійот,
поки ґвалтують орки твою маму.
На припічку сидять одні пани,
холопи подихають ув окопах.
Від миру крок маленький до війни.
А шлях до миру вже по гороскопу.
Козацтво нині втратило престиж.
Загинув, кажеш, син? Хіба, то горе?
Он пам’ятник поставили чорти,
пішли, молитись будем на мінору.
01.01.24р.
