Вона

Дивилася у білу заметіль

і відчувала цю блаженну втому

легкі (у грудях) колотнеча й біль…

Та все одно на це вікну німому.

Сплили літа за горизонт землі.

Та не за ними неземна ця туга.

Із нею разом на холоднім склі

сльозу лишає новорічна хуга…

На рік новий лишилися удвох –

вона і відчуття гіркої втрати.

Такий сумний, життєвий епілог.

Бо хто ще так зуміє покохати?

Лунає привітання звідусіль,

і феєрверків грім… сьогодні – свято.

Її ж забрала біла заметіль

до того, хто уміє так кохати.

20.12.20р.