Затужила рідна Ненька, налилася сумом.
Пригадалися Шевченка: «Думи мої, думи»…
Задивився, ген у далі, сповила спокуса,
Як тепер не вистачає – Симоненка, Стуса…
Нашу землю розривають люті яничари,
А на східному кордоні – змії засичали.
Плаче мати над синочком – убили дитину…
Ліг у землю козаченько, пав за Україну.
Заридати б мені гірко, та заграли сурми.
Час нам – Стусами ставати! Думи мої думи…
20.09.17р.
Немає коментарів:
Дописати коментар