Останній бастіон
(колегам, які не зрадили рідного слова
присвячується)
У слова ми – останній бастіон,
Бо люблячих цурається зневіра.
Стікає рясно, кров’ю, ера звіра
І відступає чорний легіон.
Не видно краю і кінця війни.
Та ближчою стає розв’язка драми,
Нав’язаної «добрими» царями –
Про всемогутню волю сатани.
У вірші укріпляємо редут.
Не маємо не зради, ані змови,
Останні хто лишилися у мови –
Її врагу ніколи не здадуть!
Війна поета – інші рубежі.
Та хто сказав?, нема чого втрачати,
Чи вимовив: – поети не солдати!
Той не ходив ніколи по межі.
Глухому серцю – кам’яний острог.
Ницій душі усе високе – всує –
«Розстріляне відродження» не чує –
Вона байдужа. І суддя їй – Бог.
Допоки всі будують «Вавилон»,
Ніхто не вірить у могутнє слово,
А супостати здрастують чудово…
І лише ми – останній бастіон.
09.11.17р.